Canal 🧧Обитель Мрійниці🧧 - @niollet_sm - №3984
Давно ця пані не публікувала нічого з віршів, тож виправляюся! Я не знаю скільки часу минуло, З тої миті, як серце заснуло. Смерть неначе зі мною жартує, Поки дух довкола лютує. Я хова між світами не довго, Але з пам'ятю вкрай все убого. А в руках я тримаю надію –Дуже дивну дитячу картину. На картині дві постаті юні, Що сидять дружненько на клуні. Одна я, я точно це знаю. А хто друга? Кого я шукаю? Поки думи знову блукають,Чую шепоти, що так лякають. Чорна постать напевно десь поряд. Лиш би знов не зустріть її погляд. Чомусь дух цей за мною крокує, Ніби вічно за мною слідкує. Я сховалась і знов на картину, Хто ж ти? Дивлюсь я на дитину. І чому ти здаєшся знайома, Хоч водночас така невідома?Поки думала знов пригадала, Як того дня я замертво упала. Того дня, я знайшла цю картину...А що потім? Пам'ята біганину. Ніби з кимось я мить говорила, А за мить у машині сиділа. Все у марені, як і в той день....Я відчула нестерпну мігрень. Попри біль намагась згадати, Куди ж я могла тоді погнати?! Поки серце моє мовчало, Щось в середині гучно волало. Біля лісу стояла хатина, Там колись жила неньки родина. До бабусі. Ну, так. До бабусі Я помчала тоді в швидкім русі. А де зараз я є? В цьому ж домі?! Посміхнулась я власній утомі. Як могла цього не помічати, Стільки часу по колу блукати... Але дух тоді теж про це знає, Може він просто зі мною грає? Треба швидше усе пригадати, І не дати себе упіймати.Поки тіло нестерпно тремтіло, Щось всередині знов зашуміло. Де бабуся? Чом єї не бачу? І чому відчуваю, що плачу?По щоках течуть сльози багряніА всередині - думки окаянні. — Вона мертва. – Шепочуть довкола. — Винна всьому - гонученька квола. Прирекла ти стару на спочинок, Залишивши для нас цей будинок. Мене ніби у раз струсонуло, Я відчула як щось огорнуло. А довкола одна лише теміньІ щось тисне на шию, як ремінь. Вона близько. Я це відчуваю.Треба швидше. Коли ж пригадаю?В мить видіння. Бабуся кричала. Це ж, бо я про дитину питала? Схоже, так. Я дійсно питала. І, здається, бабуся все знала.Але чом же обличчя пітніє? Ой, же леле, бубуся біліє.Що ж бо далі? Чом не пам'ятаю? В мить і я вгору повільно злітаю.Шепіт лине: — Шукаєш дитину? Невже врешті відчула провину? Обертаюсь, а там темні очіЩе темніші, ніж зимові ночі. Це той дух. Та постать, що йшла,Врешті решт мене знайшла. — Ну, пригадуй. – Знов шепіт почувся. Всередині сумнів колихнувся. — Ти все знаєш? Ну, так усе знаєш. Тому все цей час поруч блукаєш. — Хто вона та дівчина маленька? — Та, кого похова твоя ненька. –Шепіт знову до мене долинув, У цю мить мене розум покинув. Перед очима картина постала, Що у мить закривавлена стала. — Ти убила її. – Знову крики. — Не спокутувати свої вчинки. Я згадала, усе згадала. Як за руку тебе тримала. Як ми грались, як бігали полем, Й як закінчилося усе це болем. Твою кров, спустошені очіІ гарчаня, немовби вовчі. Я покинула тебе, простиСпоконвічно хрест цей нести. Лиш заглянувши в темні зіниці, Спогади ніби напились з криниці. Так, я вина. Готова до суду, Не відмитись від власного бруду. — Але як же я вмерла? Скажи. — Я ж казала тобі: Не біжи. Знову шепіт і знову видіння. Я відчула тіла тремтіння. — Я упала туди ж куди ти. — Карма, як не крути. Темна постать за мною блукала. Й я упала туди, як тікала. Дійсно карма, а може і пастка. З всього цього звичайно є частка. Однак пізно уже щось казати, Бо не зможуть мене врятувати. Кров, яка довго була на руках, Знов повернулася через рока. Я простягнула її до примари. Що ж вітаю вас вдома, кошмари. ... Поки постаті дві відступали, Десь у лісі дівчину шукали. Не знайдуть її, як не крути, Бо вовки розтягли всі шматки.
P.S.: Я не дуже задоволена цією роботою, але мені було цікаво подати сюжет таким чином. Посилання на сайт, де опубліковано цей твір: https://www.uwuread.com/book/fa8b6b88-73f4-45c7-bf36-0685e29daf1c#вірші #творчість
276
25-11-04 07:43