Я не знаю, як і чому воно працює, але ось сіла і почала дописувати давно відкладене оповідання….“Колись ліс був для неї чужим. Ворожим. І навіть подумати про те, щоб жити на відкритій галявині посеред нього, вона не могла. Та коли вона йшла зі свого звичного затишного гнізда, то розуміла: так буде краще для всіх.Уперше засинаючи у власному домі — з великими вікнами в стінах і одним величезним на даху, просто над її ліжком — вона боялася навіть дихати.Настільки, що лише за тиждень помітила: у ясну погоду верхній шар гнучкої черепиці з заходом сонця тихо сповзав убік, і крізь гіперскло поступово проступав візерунок зоряного неба.Такого різноманіття відтінків далеких розпечених згустків енергії ніколи не побачиш у місті. Безперервна ілюмінація втручається в кожну спробу роздивитися їхнє мерехтіння — золотаве й холодно-біле, сором’язливо-рожеве, кольору старої теракоти.Валентина дивилася на великі і маленькі точки, намагаючись їх порахувати, і потопала в їхньому спокої. Там, за межами всіх мислимих метричних величин, на них шаленіє різнобарвне полум’я — ніби вони змагаються між собою, перемагають і втомлюються. А тут, серед нічної тиші, вони лише відлуння — тонкі промінчики, що з останніх сил дотягнулися до неї, аби розділити з нею її сни.Її сни завжди були кольоровими”