Я добре пам’ятаю той день, коли вперше став на волейбольний майданчик. Тоді я ще не знав, як правильно подавати, як розраховувати силу удару, як грати в команді. Але я знав одне – якщо ти впав, то маєш піднятися. Якщо пропустив м’яч – маєш зробити висновки. Якщо програв – не маєш права здаватися. Цей принцип я переніс і в студентське життя. Я бачив на власні очі, як у нас зникає віра у власний голос, як проблеми студентів губляться у відмовках «ми подумаємо». Бачив, як люди, які хочуть змін, зіштовхуються зі стіною бюрократії. Але я знаю: цю гру можна виграти. Коли я став головою свого факультету, я зрозумів одну важливу річ: активність – це не про окремих людей, це про всіх нас. Це можливість, а не привілей. Ми почали робити заходи, які справді чіпляли, ми знаходили можливості там, де їх, здавалося, не було, ми не боялися говорити вголос про проблеми. І найголовніше – ми не чекали, поки хтось зверху дозволить нам змінювати наш університет. Ми просто почали це робити. Зараз я йду на вибори голови Студради всього університету. І моя мета залишається незмінною: кожен студент має бути почутий. Я не хочу, щоб рішення приймалися десь угорі, без нас. Я хочу, щоб ми були частиною цього діалогу - не за рахунок студентів, а для студентів. Я хочу, щоб ті, хто ще боїться заявити про себе, знали: їхній голос має значення. Щоб будь-яка ідея мала шанс бути втіленою, а будь-яка проблема - знайшла своє рішення. Волейбол навчив мене головному: немає перемог без команди. І зараз команда – це ми всі.