Вчора весь день згадував, як ми із Славяном та Сергієм Івановим (нині офіцером ГУР, якому вчора обирали запобіжний захід, а тоді необстріляним юнаком-добровольцем із погано припасованим спорядженням) бігали на Київщині за російськими танками.

Чи могли вони тоді уявити, що лише за 4 роки, у столиці, за яку вони не жаліли крові, за ними вестимуть полювання - одного викрадатимуть в позапроцесуальний спосіб, а другому шитимуть важкий злочин білими нитками?

Згадую, як коли ми вибивши ворога із с. Лукʼянівка, розосередилися по дворах, в очікуванні контратаки противника. Я тоді зайшов у один із таких дворів, там сиділи Славян, Сергій, нині покійні Шкіпер та Деймос, та ще інші бійці. Курили та вели веселу, невимушену розмову, час від часу ледве пригинаючи голову, від звуків близьких прильотів.

Постоявши кілька хвилин разом з ними, прийшла в голову думка, що нас тут забагато. Війна все-таки, а ми скупчені. Зву Сергія та Івана білоруса разом з собою, кажу пішли знайдем якусь позицію з гарним оглядом, щоб можна було засідку влаштувати. Ідемо.

Забігли в сусідній двір, гарна, цегляна хата з другим поверхом, вхідні двері відкриті. Забігаю на другий поверх, хапаю за ручку дверей у кімнату, звідки буде гарний огляд на дорогу і в цей момент по всьому дому іде вібрація, лунає вибух і мене проймає усвідомлення - по нам. Швидко збігаю вниз, де уже залягли Сергій та Іван, даю їм команду відкатуватись полями назад, і в цей момент, як у голівудському фільмі, ще один снаряд потрапляє в кут цегляного будинку, шматки цегли мальовничо розлітаються у всі сторони, мене, чи вибухова хвиля, чи інстинкт, миттєво збиває з ніг та прижимає до землі. Враження незабутні. Нашвидкоруч оцінюєм, що трьохсотих нема, і відходим до основних сил, щоб попередити про наближення ворога.

Відійшовши, хлопці займають укриття, я ж сам дворами іду назад, у той двір де всі курили і розмовляли. Лунає ще вибух, за ним крики і стогони. Підбігаю до першого пораненого бійця, якого не стільки побачив, як почув - осколки влучили йому в спину та живіт і він душероздираюче кричав. Якийсь медик надав йому допомогу, ми погрузили його на імпровізовані ноші, і понесли на точку евака. Несли близько кілометра, там перекинули на пікап. Наче невелика дистанція, але ми поспішали, тому всі заєбались.

Повертаючись назад бачу - несуть Славяна, для мене це було шоком, бо до цього, я не знав, що він також поранений. Міняю когось із уже втомлених, доносимо його теж до евака.

Після цього, знову повертаюсь у той злощасний двір, бачу змінені до невпізнаваності трупи. Лише під вечір, коли Авангардисти почали задавати питання, усвідомлюємо, що це Деймос та Шкіпер.

Зайняли оборону. Село відстояли.

У Славяна (на фото) по тілу було більше 150 уламків і дуже довга реабілітація. Після відновлення він стане командиром надзвичайно ефективного бойового організму, який здобуде собі славу в рейдах, засідках та штурмах. Який і в цей момент знищує ворога в стрілецьких боях та бере полонених. Це плоди роботи Славяна.

Сергій Іванов пройде довгий шлях від рядового бійця, який жодного разу не відмовиться від виконання задачі, натомість, кожен раз з ентузіазмом ітиме в бій, до здібного командира підрозділу, офіцера, який дуже вдало балансує ефективне виконання задачі та добробут своїх людей. У його загоні втрати - рідкість. На відео він зняв, як я у Лукʼянівці, прицільно кидаю воги кудатотуда, щоб не втикали.

Для мене - обидва надзвичайно шановані соратники, яких ніхто зі знайомих не покине у час скрути.