Дивився вчора відео про давньогрецьких істориків, звернув увагу на те, як саркастично (вайб 😬) автор говорить про забобонність Ксенофонта, про те, яку увагу він наділяє різним знакам і прикметам, ролі богів, у своєму Анабасісі. Це наштовхнуло на певну рефлексію. Хто не в курсі: Ксенофонт - громадянин Афін, з аристократичної сімʼї, пішов разом з іншими грецькими найманцями на службу до Кіра Молодшого, перського претендента на трон. У міжусобній битві цей Кір загинув, його перські прихильники порозбігались, а греки лишились у малому числі на ворожій території, із величезним ворожим військом під носом. І далі слідує історія поневірянь потєряшок-греків у Перській імперії, як вони виходять назад до своїх. Всім раджу прочитати, та зараз не про це. Кабінетних істориків смішить забобонність таких античних та середньовічних письменників, які звертають увагу на поведінку птахів, астрономічні явища і так далі. Та чи існують взагалі у цих умовах невагомості скептики? Навіть зараз, коли ми маємо досконалі топографічні карти, відео-трансляції та управління наживо, зустріч із смертельною небезпекою - це стрибок у прірву, дна якої не видно. У цих умовах, всі шукають будь-які знаки, покладаються на «чуйку» (не детектор), надають значення найменшим дрібницям і оберегам. Я не вірю у приказку «в окопах немає атеїстів», бо особисто таких знаю. Але через досвід недостатності раціонального проходять усі. Ксенофонт тисячі кілометрів ішов ногами по ворожій імперії, де за кожним поворотом могла чекати засідка і смерть. Без карт і навігаторів, нанесених червоним значків противника. Сідаючи у техніку і рухаючись назустріч ворогу, багато хто із нас знає це відчуття пустоти навколо, де немає за що зачепитись - опорою стає що завгодно. Це до питання стихійного духовного досвіду, і того як поза близькістю смерті це все здається смішним і дитячим.