Зрозуміло, що між охороною природи та лісовим господарством закладений конфлікт. Скільки не говори про сталість та інші красиві речі, але якщо природоохоронц і хочуть не рубати ліс, а економіка потребує деревини, конфлікт неминучий.
Однак у цьому, як і в багатьох інших конфліктах, можна знаходити компроміси. З одного боку — зберігати найцінніші природні території, з іншого — продовжувати забезпечувати промисловість деревиною.
Компроміс — це взагалі така річ, за якої незадоволені обидві сторони, але обидві готові прийняти результат.
Звісно, є питання, у яких компроміс знайти неможливо. Наприклад, проведення суцільних рубок у природних лісах Карпат. Значна частина карпатських надлісництв без таких рубок буде економічно неефективною. Водночас із природоохоронної точки зору ці рубки є абсолютно недопустимими.
Варіантом тут може бути хіба що польський підхід, коли економічно успішні рівнинні надлісництва фінансують збиткові гірські.
Але на рівнині, з мого досвіду, компроміси знаходити вдавалося. Саме завдяки таким компромісам свого часу були створені Нобельський НПП і багато інших об’єктів ПЗФ.
Та й зараз, незалежно від регіону України, коли приїжджаєш на місце, ходиш разом із лісівниками болотами, горами та ярами, обстежуєш ділянки й довго дискутуєш, якесь спільне рішення так чи інакше знаходиться.
Там, де є червонокнижні види, — не рубаємо. Натомість працюємо над інтенсифікацією господарювання у штучних лісах. Своєчасне проведення тих самих рубок переформування дозволяє заготовити менший обсяг ще зеленої ділової деревини та заробити більше, ніж пізніше рубати значно більший обсяг уже на дрова.
Але останнім часом усе це перестало працювати.
Те, що ти приїхав на місце, пройшов разом із лісівниками лісом, обстежив ділянки та дійшов якоїсь згоди, тепер не варте абсолютно нічого. Лісовий офіс або центральний апарат ДП «Ліси України» просто ігнорують цю домовленість і роблять усе по-своєму.
Причому іноді вся їхня аргументація зводиться до: «Я не хочу, бо я не хочу».
Саме так відбувається, наприклад, із цінними заплавними лісами Закарпаття. Запропонований режим охоронних зон передбачає заборону суцільних рубок. Але в цих категоріях лісів із суцільних рубок і так можливі фактично лише суцільні санітарні. А в листяних насадженнях суцільна санітарна рубка — самі розумієте, дуже малоймовірна історія.
Доходить до абсурду. На обстеження виїжджають не лише мої колеги, а й доктори наук з установ НАН України, зокрема науковці, які роками успішно співпрацювали з лісівниками до початку лісової реформи. Але для людей, які сидять у Києві в центральному апараті ДП «Ліси України», їхні дані знову «недостовірні».
Аналогічна ситуація з ідентифікацією пралісів. Рішення приймає не надлісництво і навіть не лісовий офіс. Рішення приймає Київ.
І це не просто мої домисли.
Логіка FSC-сертифікації передбачає, що конкретне сертифіковане надлісництво має самостійно приймати рішення та відповідати за дотримання стандартів. Але, як бачимо, ніякої реальної самостійності надлісництв немає.
Тому єдиний вихід, який я бачу в цій ситуації: FSC-сертифікація має переходити щонайменше на рівень лісового офісу, а краще — на рівень усього ДП «Ліси України».
І тоді, враховуючи, що в структурі ДП є надлісництва, які рубають праліси, ігнорують громадськість та виконують усі забаганки центрального апарату, питання відповідності вимогам FSC буде ставитися вже до всього підприємства.