Доїхав я до Шепетівки, подався шукати штаб постачання. І там я побачив те, що так болить і сьогодні, що сам пережив. Лежали, сиділи на сходах, на холодному камінні хворі тифом наші вояки. Без опіки, в холоді, в мокрому одязі, всіма забуті, тепер нікому непотрібні…

Бачив сестер, що намагалися щось робити, може десь готувався потяг, як колись нам. Сестри теж виглядали, як тіні людей. На всьому лежала тінь біди, перевтоми, приречености — дотягти все те до якогось кінця… Тиф ще й далі збирав свої багаті жнива, зрізаючи золоті колоски нашої армії, складав у могилу тих, що йшли на смерть, але не так хотіли вмерти. Ненажерливо-страшна потвора пошести положила свою печать на все й на всіх.

А були ж на світі ліки, санітарні потяги, і все те, чого ми не мали. Не було людей, були у керми політики, яких більше цікавили кордони тої чи іншої держави, ніж те, що твориться в цих кордонах…

(Зі спогадів сотника війська УНР Валентина Сім'янцева про перебіг подій осені 1919 року)

#Проза #Спогади
Чайка на крижині