🪨🪨🪨🪨🪨🪨🪨🪨🪨🪨🤩 Кожного разу дивуюся одній речі: варто мені зайти до нового для себе лісу з певним наміром, як мене майже неодмінно зустрічають його мешканці. Іноді це птахи, які починають перелітати з гілки на гілку поруч зі мною. Іноді – звірі, які абсолютно несподівано з’являються на шляху. А іноді – ось такі хвостаті провідники, які просто виходять із хащів, мовчки показують дорогу, а потім так само спокійно проводжають назад. Хоча все почалося з того, що я попросила батька Велеса показати мені найкраще місце, куди можна віднести йому підношення.

🌟І, здається, відповідь була дана доволі буквально.

Щойно я зайшла в незнайому мені частину лісу, як буквально нізвідки з’явився пес. Найзвичайнісінький лісовий песик – без жодної містичної драми, просто вийшов звідкись з кущів й рушив уперед. Я пішла за ним, і зрештою він привів мене до напрочуд тихого й затишного місця – майже ідеальної хащі для того, що я шукала.

🤩

Найцікавіше, що на цьому 🤩 його завдання, схоже, не 🤩 закінчилося. Песик спокійно дочекався мене, а потім супроводжував практично до самого виходу з лісу. Вже перед виходом я напоїла його водою – як маленька подяка за компанію і, можливо, за так вдало виконану роль провідника :3Звісно, можна сказати, що це просто випадковість. І, мабуть, я навіть не стала б сперечатися.

🤩🤩

Але в моїй практиці вже 🤩🤩 давно є відчуття, що ліс ніколи не буває по-справжньому порожнім. Ти приходиш до нього зі своїм наміром, а він якимось чином відповідає – не обов’язково словами чи чимось очевидним. Іноді відповіддю стає просто зустріч.А води песику я все-таки додатково залишила. Мало що :3