Отак займаєшся своєю справою, ходиш на роботу, думаєш про якісь перспективи для свого закладу. Потім кілька малих чудиків ставлять геніальну сценку, відео з якою віруситься. Ну і все.Можна йти додому. Обурення зрозуміле і правильне.Але навіщо йти на сторінку школи, писати погрози учням, вчителям, підіймати школу на вила. Лаятися, погрожувати.Ну подумай ти головою - це ж про твоїх дітей йдеться. Так, не рідних твоїх. Але. І про людей твоїх йдеться. І заклад цей працює з твоїх податків. Є у нас, у людей, щось таке, автоімунне.Ми наче снаряди, що працюють по ціленаведенню.Нам треба тільки підсвітка - нам не цікаві аргументи та інформація про ціль.Облажалася не школа. Облажалися ми всі.Якось я підійшов до хлопця з колонкою, привітався, поцікавився, чого він слухає російську музику. Ну ми поговорили хвилин 10 певне, дійшли до певної згоди, але мені запам'ятався один момент. Хлопець заявляв, що може ігнорувати мої слова, оскільки його батько служить в ЗСУ. Тоді я спитав, чи матимуть мої слова для нього вагу, якщо я прийду у формі. Він відповів, що так. Але за умови, що я буду не в "тцкашній формі", а справжній. То було майже рік тому.Тож облажалися ми всі.І своїм ядом та ненавистю лиш більше завдаємо шкоди.Колись Самсон впіймав лисиць, прив'язав до них смолоскипи та й випустив у поля филистимлян. Не скажу, що це була дуже гарна ідея, але зараз не про це. А про те, що коли я хочу сказати щось гнівне і різке комусь, я думаю - чи не прив'язаний зараз до мене смолоскип? І чи не я та лисиця? Учимося думати. Відчувати. Діяти.І лишімо школу в спокої.Даймо людям спокійно працювати і виправляти помилки.