Як ми вибачимо собі, як подякуємо собі, що лишилися там, де кожен день – нескінченний бій? Але як інакше, якщо тільки тут на шляхах курних стільки каменів спотикання і стільки історій в них.  Теплі тріщинки, пряний вітер, волошки і звіробій. Тут усе довкола прошите нитками знайомих швів. Тут лежать в могилах ті, хто нас за руку вчасно вів.    І доми розбиті, і книги, затерті на корінцях, і незграбна ніжність, і впертість, і виснаженість оця – то все наше, допоки ми ще ну нібито як живі. І ніхто, і ніхто тут не був народженим для війни, але тисне бронік на стрижень випростаної спини. У підсумку набої, цитата зі Стуса чи Семенка  на тату, і тверда рішучість, і витриманість така, ніби темний вир лихоліть змилосердився і спинивсь. Хто зі зброєю, хто – без зброї, зі жменькою куцих слів, крізь низини й висоти своєї зраненої землі,   повз бажання закуті і марних планів чагарники,   йдуть просвітлені й люті, всемилосердні і навпаки,та ступають рішуче за роком рік на непевний лід.Як я хочу забути запам’ятати цю круговерть,  де за кожним із нас голодною сукою ходить смерть.  Скавулять щенята і жадібно тягнуть її соски.  В тихім-тихім полі лежать незібрані колоски  і шматки ракети, що вгрузли у сіру промерзлу твердь. Ким ми вийдемо з цього поля назустріч усім вітрам? Ось портрет покоління: замість обличчя суцільний шрам.  Але разом із тим і усмішки ніжний та злий зиґзаґ. Пам’ятаймо довіку всі миті щастя поміж атак.  Наш портрет покоління – любові зрощений перелам.©Ірина Цілик#недільнапоезія #ГоловнаБібліотекаКраїни #БібліотекаМудрого