Як сказав сьогодні один співробітник Головного управління розвідки (а може і не він, але яка різниця, бо істина є істина) - вихователі дитячих садків - то біороботи. І зразки їхньої крові треба ретельно вивчати, щоб врешті виробити вакцину для людей від усього. Бо таке враження, що тільки вони не хворіють. Воно ж нині як. Марк тиждень ходить у садочок - потім тиждень хворіємо. Всі троє. Я, Марк і дружина. Знов садочок - знову привіт шмарклі, кашель, виламування спини, хвоста і випадіння шерсті. Мене попереджали, що найскладніший етап в житті - це коли дитина носитиме бацили додому, і порівняно з цим підлітковий період чи перші кохання дитини то є дрібниці. Може це і спрощений погляд на життя. Але оце лежу цілий вечір на ліжку колінками до стіни, героїчно пускаю слину на подушку, продумую кому і шо лишити, і таки важко. Єдино що розумієш, що все не дарма…. Це коли Марк заходить в кімнату, підходить до мене, стає поруч, починає гладити по голові і тихенько примовляти: - Бідний мій татко… Бідний татко… Це щось таке… Словами не передати. Обійміть своїх дітей. Це щастя. А до вихователів я б придивився. Майте тиху ніч.