Ми виросли з ідеєю, що "якщо я ок, то в мене має виходить".

Пошук роботи - має виходить! Бистро, ефективно, красиво! Під дверима - черга з роботодавців, офери спляться з каміна, як листи в Гаррі Поттері. Коли я приймаю якийсь один офер - решта роботодавців збираються в барі і впиваються оковитою з горя, а потім півроку платять терапевту, щоб поговорити про те, як я їм не дісталась (не дістався).

Робочі задачі - мають виходить! Одной лівой, при чому ВСІ, всіііі, які дали! Якщо я "норм", то маю могти і встигати, і ініціативу проявляти іще.

Я маю знать, як виконуються всі задачі - навіть ті, по яких нема ТЗ, вони робляться вперше або іще вчора були відповідальністю абсолютно іншого відділу. МАЮ знать! Ну бо профі же знає все, а не знать - стидно!

Якщо відбулось підвищення - я зразу маю розбирацця, як воно тут все робе, на цьому вашому новому рівні. А то ж за шо мене підвищили? І все має працювать ідеально з першого дня на посаді, а то шо ж, тоді я не норм значить.

Якщо я звільняюсь, бо нестерпно, то це - дуже не норм, бо нашо було тоді взагалі йти на цю роботу? Я мала передбачити, я мав знати, що з цими людьми не спрацююсь, що тут мені на співбесіді "продали" не ті задачі, які реально будуть!

Ми живемо в міфі, що у нас має "все виходить", щоб просто бути "норм". Не молодцем навіть.

А це в принципі не можливо, життя не так організоване. Йому пофіг, що ми там собі призначили за "хороший результат", воно відбувається за своїми законами.

Ми маємо навчитись професійно переживати неуспіх, труднощі, "невиходження" і відверті невдачі, щоб просто могти продовжувати рух і насолоджуватись ним.

Ми маємо навчитись лажати - професійно. Дістаючи з того процесу максимум інформації про себе, інших, організаці, ринок, світ.

"Воїн - це суцільна вразливість" - сказали вчора в кіно. Щось в цьому є.