Йшов я по Миколаєву. Ну йшов собі і йшов, курив сігарєту, шарівсь в телефоні. Було прохолодно і чутка хотілося спати. Тіко тіко вийшов з наради у тимчасовому приміщенні Миколаївської ОВА, на якій мене розкатали в мєлку щебьонку питанням "де блять снаряди до Гіацинтів"? Снарядів у мене не було ніяких. Тоді Укроборонпром ще не виробляв ані 122, ані 152, ця номенклатура з'явиться за півроку, і клянуся - ми будемо носитися з ними по заводу і волати від щастя.Назустріч мені йшла людина, з якою ми ніколи не були друзями... але завжди знаходили спільну мову.Знаєш, є такі люди, з якими спокійніше. З якими як відкриваєш рота - так і говориш однією мовою. Люди, у яких погляд на життя - у чомусь цинічний, а у чомусь наївний - збігається з твоїм, і ви при рідких зустрічах наче продовжуєте розмову, яку прервали пару років тому.Навіть шутки у вас однакові: чорні, як серце бригадного генерала, та несмішні, як пройобаний продовольчій атестат.Ми зачепилися язиками та проговорили хвилин сорок, стоячи біля раздовбаної будівлі ОВА. За цей час кілька десятків людей поздоровкалися, кілька людей пройшли мимо, вдаючи, що не впізнають людину, обличчя якої було відомо усьому Миколаєву. Я викурив п'яток сигарет, він - стіків.Обсудили фронт та перебіг війни, поговорили про майбутнє. Я сказав, що оборону Миколаєві йому не простять ніколи. Він мотнув головою і сказав "а то тіпа я не знав". Каву не пили - не було де рядом, а до мафа йти лінь. Обнялися. Розійшлися.Колись зустрінемося знов і, як водиться, продовжимо бесіду з того місця, на якому закінчили у квітні 22-го. Може через пару років, може через п'ять. Може в Миколаєві, може в Києві, може у посадці під Черкасами.Одне я знаю точно, коли зустріну його: з ним мені спокійніше. Dmitry Marchenko