29 вересня. Доброго ранку! Тільки вчора писала, що зараз треба максимально намагатися захистити себе і один із чинників такого захисту не нехтування повітряними тривогами. Те, що я бачила вчора, а не побачити це було неможливо, бо це було скрізь, а саме спасіння людей з палаючої будівлі Академії наук України, це ніби кадри з блокбастера, хоча це зараз наша реальність. Я була вражена мужності людини, що врятувалась, вилізши з вікна. Я була вражена злагодженим діям рятувальників, медиків. Це подвиг, який став для них буденною роботою. Тож якщо ви не можете повторити вчинок цього мужнього чоловіка, то йдіть в укриття. Зараз смерть грає з нам в руську рулетку. Так ми зараз живемо. Саме це є наші реалії.

Ще раз повторюю, жовтень не буде простим, не буде лагідним. Тож не дражніть долю. Це не означає, що весь час буде небезпека, але дійсно дні зараз напружені. Та ви й самі відчуваєте. Тож ще раз впевнилася: дотримання правил рятує життя.

З одного боку не треба нагнітати, а з іншого все ж треба розуміти, що йде війна. Не кіношна, не театральна - а війна. Війна з мерзотою в людському обліку, мерзотою, яка не визнає правил, не знає законів людських, не поважає законів божих. Це не люди, це темрява. Тож перестаньте дивуватися, що бʼють вони по лікарнях, дитячих садках, памʼятках архітектури.

Будинки ми відновимо. Є досвід, вже одного разу центр Києва лежав в руїнах, відновився. Так буде і цього разу, всі памʼятки відновимо, всі будівлі реконструюємо. А от люди… їх повернути неможливо. Хоча я вірю, що душа безсмертна і помирає тільки тіло. І що боляче вже тільки рідним. Тож будьте уважними.

Чого так довго пишу: бо часто зустрічаю в соцмережах оту браваду: ми незламні. Ми сильні. Ми - люди. Особливо ті, хто живуть в містах, хто є населенням. Військові - це інше. Військові борються, військові бʼються і бʼють! Саме тому зараз відбувається терор в містах, особливо в Києві. Бо воювати з дітьми та жінками не важко, можна просто залякати їх до нестями, знищити продукти, підпалити заправки, обстрілювати лікарні.

А ви в курсі, дорогі мої кияни, що так давно живе Харків, Суми, Херсон, Запоріжжя, Чернігів і ще безліч міст України. Тому, що в країні війна. І ці міста живуть! Подивіться як виглядає Харків. Це взагалі приклад для всіх нас, 30 км до кордону з цим темним світом. Вони живуть. Ходять на роботу зустрічаються в кафе, діти вчаться в школі, малеча ходить в дитячі садки. І щось я не дуже чую, щоб вони весь час нили. Знаю, яке нестерпне життя в Херсоні, Краматорську, Одесі. У нас в УСІХ ВІЙНА. Не окремому місті. Не в окремих регіонах. У нас війна в КРАЇНІ.

Але ми вирішили якось жити супер комфортно в усіх цих реаліях війни. А так не буває. Ми вирішили, що не всі повинні бути у війську, а так теж не буває. Ми вирішили, що допомагати війську, то зайве, інші є, а так не буває. Що можемо жити і обманювати, красти, не звертати увагу ні на кого, що нас всі повинні любити, жаліти, допомагати. А так теж не буває. Війна прийде до всіх, на жаль. І до тих, хто поїхав, і до тих, хто залишився, і до тих, хто в місті, в селі, в лісі. До всіх, якщо ми частина нашої країни. Вона вже з нами. І всім нам нелегко. Дуже нелегко. Але ми живі. І будемо жити.

Нам усім треба думати про майбутнє. Яким воно буде. Бо воно буде обовʼязково. А яким? Це вирішувати нам. І сьогодні дуже слушний день, щоби це зробити, визначити, яким буде саме наше життя, не чиєсь, а наше. А сили додасть віра в себе і в кожного з нас. Щастя всім.