Нічого не пишеться. Не хочеться, бо немає сил. Не можеться, бо немає бажання. Емоційний колапс та обвал. Їм себе за те, що запити збільшуються, а я нічого не пишу. Кожного ранку обіцяю собі - ось сьогодні точно викладу допис. Кожного вечора картаю себе, що знов мовчу. Заганяю себе в ще більш емоційний кут. І так по колу. Я не знаю, де брати сили та наснагу. Просто не знаю. Від новин нудить. Від щоденних корупційних скандалів гидко настільки, начебто я теж причетна до цього і від мене тхне. До речі, на мене тут збиралися писати заяву за шахрайство, але передумали) Напишіть, якщо цікаво, розповім. Що гірше - емоційні гойдалки чи емоційне дно? Я не знаю. Слова «потужно» та «незламно» навіть писати важко, навіть у лапках. Виговорювати це зараз виходить лише з сарказмом та відчаєм. Лупати цю скелю вдається лише коли ти бачиш тільки маленьку ділянку, по якої ти бʼєш. Якщо не дивиться на те, що тобі не по силах зробити. Йти над безоднею по тонкому містку можливо тільки коли ти дивишся уперед, а варто тобі поглянути під ноги - кінец подорожі, мінус вайб. Пригнічує, стирає розуміння, що саме ми накоїли у 19му. Не всі, але багато з нас. - Я никогда себе не прощу, но предпочитаю об этом не думать - почула я нещодавно від людини, яка свідомо обрала цю мерзоту. Як це поєднується в свідомості, не питайте. Прєдпочітаєт об етом не думать. Дуже хочеться впасти у анабіоз та спробувати пожити поняттями пожрал/поспал. Але не виходить та вже не вийде. Бо є хлопці. А в них зара така пизда, що нам, шановні, грішно скиглити. Тому давайте потроху, але допомагати. Десять гривень - то по силах нам, навіть без опалення та світла. Закиньте будь ласка хлопцям донат. Єдиним, хто насправді нас боронить. 4874070011080767