Ранок почався з того, що зламався телефон. З пів сьомої я тицькала в нього пальцями у різній послідовності тицькання. Дві години я відмовлялась прийняти той факт, що телефону пізда. Потім ще дві години я намагалась не ридати, тому пішла поратись з кошачими лотками, цибулинами нарцисів та посівними роботами. Ну типу, тьфу на тебе, гівно таке. От зараз я брошу тебе на призволяще, ти обісрешся та запрацюєш. Якщо коротко, то хуй. Не обісрався.Після ще двох годин моїх безглуздих реанімаційних дій прийшо усвідомлення. І тоді я розридалась. Розмазало бабу вщент. Бо в середу в мене виїзд, Покровський напрямок. Бо всі точки, всі контакти, всі домовленості в уцій клятій коробочці, яка настільки невчасно вирішила сконати.Ридала так, що досі боляче очима клипати.Ридала так, що заболіло десь в районі діафрагми. Від того, що я тепер не знаю, куди і як я поїду до хлопців. Від того, що не знаю, де і як я буду шукати гроші на інший телефон.Від того, що не зможу продавати своє мило і заробляти. Ридала спочатку від всього того. А потім просто за всіма. За братом, за моїми тваринами, яких знищив підар, за моїм життям, яке ніколи не повернеться. Яке поховано по частинам на кладовищах.За всіма жахливими втратами, яких неможливо пережити. За всім тим, що давила в собі місяцями, роками. Про що забороняла собі згадувати, щоб не зійти з розуму. Один кончений поламаний телефон…Одна кончена поламана нервова система. Звісно, потім я дзвонила подрузі з проханням про її старий айфон, бігала по сервісам, відновлювала інформацію, відписувала хлопцям контакти Горинича на всяк випадок. Брала себе в руки. Але пишу це зараз і знов плачу. Ми звісно незламні. Але поламані піздец як. Інші. P.S. Збір не закрит. Везу те, на що встигла назбирати та що встигла купити. Бо чекати не можна, у хлопців там срака. Покровськ. Піхота.Закиньте копійчину хлорцям, будь ласка.Може ще щось встигну купити. І не соромтесь своїх сліз. 4874070011080767