🤌 Роман «Біжи, кролику» Джона Апдайка став унікальним читанням для мене. Ще ніколи так сильно я не ненавиділа головного героя, обожнюючи при цьому книжку. Головний герой цієї культової історії шістдесятих — Гаррі «Кролик» Енґстром, який був зірковим баскетболістом у шкільні роки, а тепер нікому взагалі не всрався. Він — чудовий приклад дитини, що постійно чула «розумний, але лінивий» і продовжує робити приблизно нічого. Та є нюанс. Такої дурні доросле життя не пробачає. Ладно б він просто дуркував на самоті. Однак як хлопець з нульовим вмінням думати наперед, він вже забацав одну дитину своїй дівчині (і тепер дружині) Дженіс. Друге маля на підході. І щось дістало Гаррі доросле життя. Дженіс вагітною якась не така красива, як під час їхніх таємних зустрічей на початку. Дитині шось від нього треба. Дружина просить цигарок купити. Гаррі всьо рішив. Він бере і просто зникає! Анотація подає цю подорож значно поетичніше. Керуаківський міф про втечу й все таке. Та насправді це просто історія нахабного, егоцентричного й тупого мужика, що плодиться, не роздумує про наслідки й не бере на себе НІ ГРАМА ВІДАОВІДАЛЬНОСТІ. Найцікавіше у цій історії — наскільки переконливо Апдайк показує героя, який коїть бозна що, не бачить далі свого хтивого, насильницького носа та не усвідомлює очевидного, скільки б катарсисів не траплялося на його шляху. Я думаю проблема історії Гаррі в тому, що чомусь ніхто не розмовляє і не поводиться з ним так, як він того заслуговує — як з останнім клятим покидьком, що руйнує життя та йде в ту ж секунду, коли все стає надто складно. Я серйозно. Всю книгу чекала, поки хтось відлупцює цього Кролика. Однак все оточення носиться з ним, мов з писаною торбою. Його батьки смиренно чекають на повернення. Батьки Дженіс посилають священника, який би напоумив Гаррі нормально поводитись. Священник натомість грає в гольф з героєм і влаштовує на роботу.Та єдине, чого заслуговує Гаррі після всього скоєного — це сягнути свого дна. Сімействам слід було просто відступити від нього й дати захлинутися у болоті лайна, відчаю й болю, у яке він так вправно занурював усіх, хто не давав йому миттєво того, чого Гаррі прагнув.Після читання книжки я намагаюсь міркувати, чому щось мене тригернуло й зачепило. Так от. Як людина, що живе з вічним почуттям провини за найменші дрібниці я трошки заздрісно поглядаю в сторону безжального Гаррі. Він загубив життя двох жінок (і це тільки початок), однак у своїх думках все ще залишається простим хлопцем, який шукає себе й щиро не розуміє, чому всі лютують.