Думаю про безсилля.

Що, як почати з питання: чого я так сильно хочу — і не можу отримати?

А далі затриматися. Це справді неможливо? Як я про це знаю? І якщо вірю, що можливо, — звідки знаю це? Що дає мені підстави продовжувати спроби?

Мені наснився сон. Я мала кудись дістатися, поспішала, шукала дорогу. Але простір розсипався. Маршрути змінювалися, щось постійно заважало, і що більше я намагалася, то очевидніше ставало: не встигаю.
Наприкінці я сіла й розплакалася. Зрозуміла, що не дістануся. Того, до чого так бігла, не буде.

І уві сні мені полегшало.

Зараз думаю: можливо, разом із цим розумінням зникла вимога продовжувати бігти. Ще швидше, ще винахідливіше, ще трохи понад свої сили. Я могла нарешті відчути, як мені прикро. Як сильно я хотіла туди потрапити.

Згадала фразу одного литовського тренера: «Як тільки чогось забажає терапевт, то одразу потрапляє ногами в маргарин».

Дуже тілесний образ. Особливо коли починаєш хотіти, щоб клієнт уже зрозумів, наважився, змінився. І непомітно берешся забезпечити результат, який залежить також від іншої людини. Ноги їдуть, а ти ще дужче стараєшся.

Можливо, з собою я теж так роблю. Хочу чогось настільки, що власне бажання починаю переживати як обов’язок це здійснити.

Але між «цього можна досягти» і «це неможливо» є ще: «Я не можу цього забезпечити».

Мені складно витримувати цю невизначеність. Хочеться або гарантії, або остаточного вироку. Щоб точно знати, чи бігти далі.

А чи можу я зупинитися, ще не знаючи напевне? Визнати, скільки вже зробила, чого це мені коштує і де закінчуються мої сили?

Сісти. Поплакати. І дозволити собі все ще хотіти того, за чим я більше не біжу.