Іноді звинувачувати себе легше, ніж сумувати.

Звучить дивно, бо провина — таке собі задоволення. Можна роками перебирати: що я сказала, чого не помітила, де була надто вимогливою, де — недостатньо уважною. Як треба було поводитися, щоб мене почули, обрали, щоб залишилися поруч.

Але в цьому болісному перебиранні може жити надія: якщо все зіпсувала я, то я ще можу щось виправити. Знайти правильні слова. Стати трохи іншою. І нарешті отримати те тепло, якого так хотілося.

Значно важче буває визнати: я хотіла близькості, а між нами вона не склалася. Я тягнулася — і не зустріла відповіді. Мені було потрібно більше, ніж ця людина могла чи хотіла дати.

Тут уже є про що горювати. Про розмови, які не відбулися. Про ніжність, на яку чекала. Про стосунки, які так виразно уявляла, що майже встигла в них пожити.
І про те, що мого бажання для цього було недостатньо. Навіть дуже сильного. Навіть якщо я справді багато робила.

Звісно, буває провина за конкретний вчинок. Я образила, збрехала, порушила домовленість. Тоді можна назвати, що саме я зробила, визнати наслідки, попросити вибачення, щось змінити.

А буває нескінченне «зі мною щось не так», у якому вже важко знайти сам вчинок. Ніби я винна в тому, що мене не любили так, як мені було потрібно.

Якщо впізнаєте себе, можна обережно запитати:
«За що саме я себе звинувачую?»
«Що тут справді залежало від мене, а що — від іншої людини?»
«Якщо на хвилину відкласти пошук своєї помилки — за чим я сумую?»

Можливо, відповіді прийдуть не одразу. Можливо, спочатку буде тільки: «Я так хотіла, щоб у нас вийшло».

І біля цього хочеться трохи побути. Без чергового завдання собі — стати кращою, зручнішою, мудрішою. Просто дати місце тому, як сильно хотілося. І як боляче, що не сталося.