«Цієї людини більше немає в нашій родині».

Іноді ми кажемо це з полегшенням. Іноді — зі злістю. А іноді взагалі нічого не кажемо. Просто більше не згадуємо її ім’я.

На новому навчанні з інтегративної сімейної терапії ми розглядали власні сімейні системи. І мене зачепило: людини може не бути на нашому малюнку, але її присутність можна помітити у зв’язках між тими, кого ми там намалювали.

Колишній чоловік чи дружина. Родич із залежністю. Хтось, за кого соромно, з ким боляче, кого більше не хочеться вважати своїм.

Ми можемо припинити спілкування. Але навколо цієї людини часом продовжує щось відбуватися: двоє зближуються, бо обоє проти неї; хтось боїться засмутити маму згадкою про тата; хтось приховує сімейну історію, бо «про таке не розповідають».

Людини немає за столом, а її ім’я досі змінює атмосферу.

Ненависть чи сором іноді пов’язують не менш сильно, ніж любов і ніжність. Бо теж впливають на те, про що ми говоримо, що замовчуємо, кому довіряємо і на чиєму боці опиняємося.

Це не означає, що треба повернути людину у своє життя. Для припинення контакту можуть бути вагомі причини. І визнати її вплив — не означає пробачити чи відчинити двері.

Але можна придивитися: скільки місця ця історія досі займає між нами? Що є у наших стосунках, окрім спільної образи, сорому чи боротьби?

Наприклад, ми з кимось із рідних стали ближчими, бо нас обох скривдила одна людина. Ми обговорюємо її, злимося разом, підтримуємо одне одного. Але про що ще ми можемо говорити? Що нам цікаво робити разом? Що ми знаємо про сьогоднішнє життя одне одного? Так у наших стосунках поступово з’являється більше місця для нас самих.