Згадала бельгійський серіал «День» про захоплення заручників. І момент, від якого я вкрилася мурашками. Молодий перемовник під час розмови зі злочинцем припустився помилки: назвав факт, із якого можна було зрозуміти дії та плани поліції. Злочинець кинув слухавку. Перемовник у приголомшливій тиші виходить із вагончика з апаратурою. Його старші колеги переглядаються й ідуть доповідати керівництву. Усі в шоці, люті й розгубленості, безсиллі. Я можу приблизно уявити, що відчуває людина, яка так схибила. Це жахливо. Особливо якщо помилка може стати фатальною. Це сором такої сили, що хочеться зникнути, розчинитися, перестати бути. Шансу виправдати себе немає. Перекласти провину немає на кого. Залишається лише зрозуміти, що ти звичайна людина, яка може ось так страшно помилитися. Але всередині цих почуттів прийняти це майже неможливо. У наступній сцені один із досвідчених колег розповідає героєві власну історію провалу. З жертвами. З неможливістю забути. І водночас показує, що навіть із таким знанням про себе можна й потрібно жити далі. Він робить це так м’яко, так мудро. Не плескає по плечу. Не намагається знизити градус, запевняючи, що це дрібниці й з усіма трапляється. Він просто не відвертається від хлопця, не залишає його самого. І цим ніби говорить:«Я можу бути поруч із тобою таким. Мені нормально. Я така сама людина, за плечима якої є помилки. Я не бог. І ти не бог. Помилятися боляче, але це частина буття». Вони стоять і курять, а я перед екраном густо вкриваюся мурашками. Кожному з нас у поглинаючому соромі потрібна така людина. Не та, яка виправдовує. Не та, яка втішає. А та, яка може бути поруч із тобою будь-яким. І простягнути руку. Бо, тримаючись за тверду й теплу руку, легше втриматися і не звалитися в прірву:«Як мені перестати бути?..»