Лукасу зараз десь дев’ять місяців. У перерахунку на людський вік — приблизно тринадцять років. Підліток, коротше. Він з’явився рівно тоді, коли в моєму серці з’явилося для нього місце. Не знаю, як це працює. Можливо, спочатку ми робимо всередині трохи простору — а потім у нього приходить хтось живий. І вже неможливо уявити, як цього когось тут не було. Лукас — кіт із надійним типом прив’язаності))Його неможливо затискати в обіймах. Якщо я намагаюся схопити його, притиснути до себе й видати всю належну йому порцію любові — він скажено пручається і виривається. Але потім сам застрибує мені на плечі. Тикається холодним носом у шию. Мурчить просто у вухо. Тільки не тоді, коли близькості захотіла я. А тоді, коли до неї готовий він. Решту часу в нього купа власних справ: ганяти старших кішок, досліджувати шафи, порушувати правила, зникати десь у квартирі й дорослішати зі швидкістю, за якою я не встигаю. А потім він знову приходить. Сідає поруч. Торкається мене лапою. Приносить жовту кульку. Ніби перевіряє: ти тут? Я тут. Між нами все добре? Тоді можна знову бігти у свій великий котячий світ. Мені здається, завдяки Лукасу я трохи краще починаю розуміти підлітків. Їм потрібні наші увага, межі й присутність. Але ще їм дуже потрібна свобода віддалятися. Не хотіти наших обіймів. Зачиняти двері. Мати світ, у який нас не запрошують. І знати, що ми витримаємо це віддалення. Не образимося. Не приймемо його за відмову від любові. Не зробимо повернення платним — слухняністю, вдячністю, правильними словами. Просто залишимося тим місцем, куди можна прийти. Застрибнути на плечі. Ткнутися носом у шию. Переконатися, що зв’язок нікуди не зник. Залишити біля ніг свою жовту кульку — і знову піти дорослішати.