Перший день читання Чистилища Данте завершився розмовою про гординю. І раптом виявилося, що гординя — це не зовсім те, що ми звикли про неї думати. Ми зазвичай уявляємо пихату людину як когось дуже самовпевненого. Того, хто багато про себе думає, сперечається з Богом, конкурує, ніби сам себе створив і сам собі достатній. Але Данте говорить про інше. Про гординю як форму сліпоти. Про неможливість побачити себе по-справжньому. Не побачити себе люблячим поглядом. Поглядом Бога. Матері. Іншої людини. Іноді — власним поглядом на себе живого. І тоді все життя перетворюється на спробу заслужити право бути. Випросити його. Довести. Вистраждати. Вибороти. Ми ніби дуже багато про себе знаємо — свої історії, травми, перемоги, поразки, ролі. Але водночас можемо не знати найголовнішого. Хто ми без цього панцира. Олександр Семенович сьогодні говорив про перші кроки подолання пихи. І це мене дуже зачепило. Смирення. І краса. А що таке краса? Краса — це те, чим нас бомбардує Бог. Я буду казати “Бог”. Можна називати це життям, буттям, чимось більшим за нас. Але мені подобається саме це слово. Наче є щось, що зацікавлене в тому, щоб ми збулися в цьому житті. І воно весь час звертається до нас красою. Красою випадкових співпадінь. Красою людей. Красою викликів. Красою світла на стіні. Красою міст. Красою музики. Красою живого. І питання не тільки в тому, чи бачимо ми цю красу. А чи відповідаємо їй. Не просто споживаємо. Не просто милуємося. А вступаємо у стосунок. Відповідаємо власною присутністю, увагою, творчістю, сміливістю жити. І ще — не впадати у стан доживання. У цей страшний внутрішній стан, коли людина вже ніби не живе, а просто перебуває всередині власної оболонки. Мені здається, одна з найважливіших речей — не втрачати здатність дивуватися. І вірити, що не пізно. Що життя ще може статися. Що диво — не дитяча наївність, а форма контакту з живим. І нам дали сьогодні дуже просту практику: спостерігати красу. А потім ділитися з близькою людиною фактами краси, які зустріли сьогодні - 10 хвилин на день. Тільки фактами краси, а не роздумами про неї. І знаєте що ще?одна з ознак краси — наші сльози у відповідь. Ми плачемо не тільки від болю. Іноді ми плачемо, коли щось живе пробиває щілини в нашому панцирі гордині. Коли раптом знову починаємо відчувати. Побуду з цим до завтра. І вам пропоную.