Читаю Пітера Філіпсона «Emergent Self» — і думаю про те, наскільки ми звикли сприймати себе як щось стабільне. Наче всередині є справжній, незмінний «я», якого треба лише одного дня знайти. У гештальт-терапії self — це не особистість у звичному сенсі. Це те, як ми переживаємо себе в контакті зі світом. Живий процес, а не застигла конструкція. І Філіпсон іде ще далі:він пише, що self не існує окремо від поля. А поле — це все, у чому ми живемо:люди поруч,місто,війна,тіло,втома,пам’ять,кохання,страх,культура,новини,чужий погляд,навіть час, у якому ми живемо. Ми не стоїмо окремо від цього. Ми весь час формуємося всередині цього. І тоді стає дуже помітно, як сильно нас змінює життя. Нова близькість. Втрата. Переїзд. Війна. Самотність. Народження дитини. Старіння. Нова книга. Чиясь любов або її відсутність. Поле змінюється — і ми змінюємося разом із ним. І в цьому є щось водночас красиве й тривожне. Бо якщо людина весь час змінюється, тоді що в нас є сталого? Де закінчується процес — і починається щось глибше? Душа? Пам’ять любові? Сам спосіб бути живим? Не знаю. Але, можливо, дорослішання — це не знайти одного разу «справжнього себе», а навчитися жити всередині цих змін, не втрачаючи здатності любити, відгукуватися і залишатися живими.