Я помічаю, що сором у мене з’являється раніше, ніж думка про нього. Спочатку це тілесне. Наче всередині щось різко звужується, і я стаю меншою. Не буквально, по відчуттю. Мені стає тісно у власному тілі, у власних рухах, навіть у голосі. І тільки потім я здогадуюсь: здається, я відчула себе побаченою. Не обов’язково реально. Іноді достатньо уявлення про це. Чийогось можливого погляду. Його інтонації. Його здатності оцінювати. І в цю секунду я ніби трохи відходжу від себе. Починаю дивитися на себе збоку. Як виглядаю. Як звучить те, що я сказала. Чи не зайва. Чи не занадто. І ця внутрішня камера іноді жорсткіша за будь-яку зовнішню. Цікаво, що якість цього переживання сильно залежить не тільки від мене. Є погляди, в яких я стискаюсь одразу. Там навіть нічого не потрібно робити — достатньо відчути інтонацію. Там немає місця для помилки, для живості, для «як є». А є інші. Де ніби більше повітря. Де мене не намагаються змінити просто фактом того, що я існую. І тоді з’являється інше відчуття. Не легкість — ні. Швидше вразливість. Коли я відчуваю, що можу бути трохи більш відкритою, але не впевнена, що витримаю це до кінця. Я довго думала, що в цих станах я повністю залежна від того, хто дивиться. А потім почала помічати ще одну річ. У ці моменти я майже не бачу іншого. Я настільки зайнята собою — як виглядаю, як звучу, що відчуваю — що інша людина ніби розмивається. Вона стає тільки джерелом оцінки мене. І коли я трохи повертаю увагу назовні — не штучно, не «треба подивитися», а справді цікавлячись — щось зсувається. Я починаю бачити. Не образ «того, хто оцінює», а живу людину. З її власною напругою, з її способом дивитися, з її історією. І в цей момент я ніби повертаюся в себе. Сором не зникає повністю. Але він перестає бути таким тотальним. У ньому з’являється рух. І разом з цим рухом повертається відчуття, що я теж є в цьому контакті. Не тільки як та, на кого дивляться. А і як та, хто теж може дивитися і бачити.