Чи всі свої шрами ви любите?Чи знаєте, що саме вони зберегли — тоді, коли вам здавалося, що падаєте?Чи відчуваєте хоч краплю ніжності до власного візерунку шрамів, який проступає то світліше, то темніше, залежно від дня, світла, пам’яті?І це ж не тільки про тілесні шрами.Є шрами, які не видно. Вони живуть у паузах голосу, в тремтінні долоні, у тому, як інколи дивно вибудовується ваше «я» поруч з іншими. Є шрами, що пахнуть минулим соромом, недолюбленістю, зрадою, тишею, яка триває роками. І кожен із них — як маленька жеода: зовні шорстка, всередині — блиск мінералів, що народжувалися під тиском.Я часто бачу, як люди намагаються відрізати від себе свої шрами — ніби це зайвий багаж. Але правда в тому, що вони про нас. Про те, як ми виживали, трималися, мовчали, йшли, падали, підіймалися. Про те, що ми здатні на більше, ніж думали.Спробуйте сьогодні торкнутися одного свого внутрішнього шраму не як до вади, а як до історії.Запитайте його: що ти бережеш? що ти мені нагадуєш?Можливо, він відповість. А може — просто перестане боліти.Шрами — це не вироки.Це топографічна карта нашої стійкості.І часом — нашої ніжності до себе.