Navíщo | У деяких людей в голові є кімната.Без вікон.Без світла.Тільки тиша.Це ...

У деяких людей в голові є кімната.Без вікон.Без світла.Тільки тиша.Це не найприємніше місце.Але найспокійніше.Бо саме там не чути війни,не видно поглядів, що втратили надію,і не болять старі шрами.У цій кімнаті немає нічого зайвого.Тіло діє —робить потрібне, відповідає, навіть іноді усміхається.Але душа — ніби завмерла десь осторонь.Недоступна. Закрита. Безпечна.Це втеча.Коли боляче так, що нікуди йти.Коли кожен зовнішній дотик — це ризик знову розсипатись.Коли всі двері ведуть у пекло —залишається тільки шлях у тишу.Це дисоціація.Або — інстинкт виживання.Або — тимчасове небуття.Як закутатися в темряву,щоб не обпектись об сонце.Бо сонце — це не тільки тепло.Це ще й дія. Відповідальність.Пам’ять про втрати.Бажання жити.Яке не дає гарантій.Іноді світло здається небезпечнішим за темряву.Бо жити — болить.Жити — це знову зустріти біль.Знову хотіти.Знову вірити.Ті, хто зникає в собі —не завжди хочуть повернення.Але іноді — з’являється хтось.Не рятівник. Не месія.Просто присутність.Голос.Запах кави.Рука на плечі.Або пам’ять.Про те, що десь є дім.Що десь є хтось,хто зможе сказати:— Я бачу тебе.І тоді ті, хто довго ховалися,стають на порозі.Сонце ріже очі.Але саме це — і є життя.Навчитися повертатись —іноді більший подвиг, ніж не зникати зовсім.