Знайшла свій текст п’ятирічної давнини. Тоді я писала про Липень — як про Леля. Серфінгіста, який летить на гребені хвилі, сміється, тремтить від адреналіну. Про спеку, що пахне сіллю і тілом. Про свободу, яка прилипає до шкіри. Про життя, яке хочеться пити великими ковтками. Я перечитала — і щемнуло. Бо все ще літо. Все ще Липень. Але тепер у ньому — інша пристрасть. Інша межа. Інший ризик. І все одно — краса. Жага. Вдячність. Дивіться самі. Я переписала. Шар за шаром. Так, як він звучить зараз.---Лиииипень… Катаю на язику, як монпасьє. Смакую. Прислухаюся. Колись я чула хвилі. Великі, океанські. Видно було серфи, виставлені на сонце. І він —летів на гребені хвилі, над ним — грозовий фронт, під ним — синя прірва води. Він виходив із води, струшуючи сіль і свободу. Сміявся, обіймав друзів. Лель. Лиииипень. Мокре волосся, бронзова шкіра, блиск в очах. Жага до життя. До ризику. До межі. Контроль і розслаблення. Воля і пристрасть. Той Липень був легковажним і безстрашним. Жив, як ковтав повітря — на повні груди. Йому все було можна, бо він сам собі закон. А тепер? Він усе ще на гребені. Тільки замість хвилі — чорна земля. Замість серфа — бронежилет. Замість крику радості — крик «міномет!»Але очі — ті самі. Примружені. З блиском. І так само мовчить. Бо слова — потім. Зараз — дія. Я слухаю свого клієнта. Штурмова бригада. Каже: «Ми відбили посадку. Там цвіте липа. Пахне так, що паморочиться». Він чує липу в пеклі. Бо душа — ще не згоріла. Інший записує голосові доньці. Читає казки. На ніч. Між боями. Між ударами артилерії. Ці голоси — ніжніші за шелест хвиль. Бо несуть життя. Бо тримають її. А хтось цілується на вокзалі. Краматорськ. Потяг — через 5 хвилин. Вона — в сльозах. Він — з усмішкою. Липень. Лиииипень. І здається, весь цей місяць — одна мить. Один поцілунок. Який триває вічність.---Мій Липень тепер — це Олесь із Чернігова,який тихо малює у блокноті після бою, бо не хоче втратити кольори. Це Олекса з Харкова,який цитує Рільке у бліндажі і нюхає липу, коли відбили посадку. Це Олеги з Вінниці — веселуни, що встигають жартувати під звуки мінометів,щоб не дати страху перемогти. Це Олександр з Рівного,який щоночі читає доньці казки у голосових. І всі ті,чиї імена не схожі на Липень, не нагадують Леля,і від цього — не менш значущі. Всі ті, хто робить можливим мій Липень:своїми точними рухами в бою,і своїми відкритими серцями в спілкуванні. Своїми ризиковими вчинками там,і готовністю закохуватися — тут. Мій Липень — з багатьох. Міцний. Справжній. Сонячний і виснажений. Запорошений, але блискучий. З очима, в яких ще живе небо. Тоді — дайвер. Серфер. Тепер — воїн. Але все одно — про красу. Про напругу. Про віру. Я не знаю, як буде далі. Але знаю: вже зараз — це дорогоцінно. Цей Липень. Цей прищур. Цей ризик. Ця любов. Бо Липень — завжди про контрасти. Про життя на межі. Ризикуємо? Занурюємось? Живемо? З Липнем вас, мої дорогі. Ті, хто йдуть. Ті, хто чекають. І ті, хто все ще здатен відчувати солоний, липкий, теплий смак життя🌿