Прочитала сьогодні в однієї блогерки — доули смерті:> «У мене нова мантра:“І це теж мине. А якщо не мине — я до цього звикну / пристосуюсь. А якщо не зможу звикнути — я відгорюю втрату такої можливості.”На цьому зараз і тримаюсь 😊»Прочитала — і ніби хтось поклав теплу руку на плече. Це не про полегшення. Це — про можливість бути в тому, що є. Коли нічого не ясно. Коли світ знову здригається. Коли страх стає частиною щоденного пейзажу. Сьогоднішні вибухи в Дніпрі я зустріла в купальнику — у ванні для аквамасажу. Майже здійснився мій абсурдний страх: що знайдуть мене під завалами роздягненою. Хоча купальник гарний, бікіні. І схудла я вже достатньо — може, вже й не так страшно. Що ми зробили після вибухів? Завершили масаж. Чи правильно це? Не знаю. Але ми завершили. Так само, як я не відміню поїздку до чоловіка в Одесу. Не зважаючи на сьогодні. Хіба що залізниці не буде. Чи це правильно? В якому житті? У цьому — так. А далі — кабінет. Жодної відміни сесій. Бо життя триває. Не тому, що все гаразд. А тому, що ми в ньому. А потім — десерт із полуницею в Double Deckers,з дуже рідною людиною, яку бачу надто рідко. Я питаю:— Що ви відчули тут, коли приїхали? Вона відповідає:— Напругу і втому. Так. Це — те, з чого складається наш повсякденний пейзаж. Напруга, втома, сміх, терапія, полуниця. Мантри, дірки в небі, живі обійми. Життя, яке не відміняється. Навіть якщо знову болить. Співчуття всім, хто постраждав і втратив. Ми тримаємось. Як можемо. Не відміняємо це життя. Бо іншого немає. Нотатки з епохи, де вижити — вже майже подвиг.