Прочитала сьогодні в однієї блогерки — доули смерті:> «У мене нова мантра:“І це теж мине.А якщо не мине — я до цього звикну / пристосуюсь.А якщо не зможу звикнути — я відгорюю втрату такої можливості.”На цьому зараз і тримаюсь 😊»Прочитала — і ніби хтось поклав теплу руку на плече.Це не про полегшення. Це — про можливість бути в тому, що є.Коли нічого не ясно. Коли світ знову здригається.Коли страх стає частиною щоденного пейзажу.Сьогоднішні вибухи в Дніпрі я зустріла в купальнику — у ванні для аквамасажу.Майже здійснився мій абсурдний страх: що знайдуть мене під завалами роздягненою.Хоча купальник гарний, бікіні. І схудла я вже достатньо — може, вже й не так страшно.Що ми зробили після вибухів? Завершили масаж.Чи правильно це? Не знаю. Але ми завершили.Так само, як я не відміню поїздку до чоловіка в Одесу.Не зважаючи на сьогодні. Хіба що залізниці не буде.Чи це правильно?В якому житті?У цьому — так.А далі — кабінет. Жодної відміни сесій.Бо життя триває. Не тому, що все гаразд. А тому, що ми в ньому.А потім — десерт із полуницею в Double Deckers,з дуже рідною людиною, яку бачу надто рідко.Я питаю:— Що ви відчули тут, коли приїхали?Вона відповідає:— Напругу і втому.Так. Це — те, з чого складається наш повсякденний пейзаж.Напруга, втома, сміх, терапія, полуниця.Мантри, дірки в небі, живі обійми.Життя, яке не відміняється.Навіть якщо знову болить.Співчуття всім, хто постраждав і втратив.Ми тримаємось.Як можемо.Не відміняємо це життя. Бо іншого немає.Нотатки з епохи, де вижити — вже майже подвиг.