Інколи здається, що горе перестало бути інтимним.Тільки-но людина впала на коліна — вже працює камера.Щойно хтось закрив обличчя руками — вже чекають крупного плану.Наче скорбота — це частина ефіру. Її можна транслювати наживо. Без пауз. Без дозволу.Кажуть:— Це потрібно, щоб світ побачив правду.Але ми тут. Ми — не світ. Ми — ті, хто живе всередині цієї правди.Ми не вимикаємо її — вона не кнопка. Вона — наша реальність.І знаєте, що найбільше хочеться в момент розпаду?Щоб тебе залишили в спокої.Щоб не підходили ближче. Щоб не знімали, не ловили ракурс, не розбирали твоє лице на кадри.Бо це не лице для екрану. Це лице матері, яка втратила. Жінки, яка не встигає зрозуміти, що сталося. Людини, яка розсипається.Якщо колись — не приведи Боже — я опинюсь на тому боці горя, де нічого вже не зібрати в долоні, я прошу лише одне:не знімай.не виставляй.не додавай шрифтів.Дай мені право впасти — без глядачів.Право мовчати — без мікрофонів.Право бути людиною — а не контентом.Бо навіть у війні ми досі люди.І це, здається, головне, що ще можна зберегти.