Уникаючи жалю, ми вдаємо, що втрата ще не сталасяМи ховаємо погляд.Закриваємо двері й говоримо собі: "ще не час", "я тримаюсь", "це нічого".Стаємо на носочки, щоб не торкнутися підлоги, де розлите горе.Вдягаємо усмішку, мов маску, і несемо день за днем, як ніби нічого не змінилося.Ніби той, кого ми втратили, досі поруч.Ніби розбитого не було.Ніби порожнеча — це просто трохи більше повітря.Та в кожному "ніби" живе шматочок того, що просить бути прожитим.Сльоза, що не впала.Обійми, що не сталися.Крик, який залишився в грудях і перетворився на тишу.Утрати не зникають від того, що ми на них не дивимось.Вони стають прозорими — іще ближчими.Немов скляні люди, що сидять поруч і мовчать із нами за одним столом.Горювання — це не слабкість.Це ніжність до того, що було важливим.Це любов, яка шукає форму, коли доторкнутися вже неможливо.Це шлях до прийняття: не щоб відпустити, а щоб визнати.Можна сісти поруч зі своєю втратою.Запалити свічку.Назвати поіменно.І просто бути.Без поспіху, без "правильно" — як є.Бо те, що було важливим, заслуговує бути оплаканим.А ми — заслуговуємо бути живими, навіть коли болить.