Про вітер, дерева і наші очікуванняЄ люди, які завжди хочуть, щоб їх зрозуміли, підтримали, прийняли у будь-якому стані. Щоб їхня втома, їхній біль, їхня розгубленість ставали для всіх очевидними, як сирена в тумані. Вони чекають, що хтось обов’язково підхопить, захистить, розв’яже вузли. Що хтось буде дбайливіший, ніж вони самі.Бо їм справді важко. Бо ніхто не вчив їх, як дбати про себе. Як обіймати себе не тільки у дзеркалі, а й всередині. Як не губитися у своїх станах, а заходити в них, як у власний дім, – обережно, але без страху.Але якщо ми самі не входимо у своє становище, то неминуче чекаємо, що це зробить світ. Очікуємо, що нас підхоплять, збережуть, утримають. Чим менше ми можемо про себе подбати, тим більше хочемо, щоб це зробили інші. І якщо не роблять – образа. Розчарування. Гнів.Безумовно, було б чудово жити у світі, що ідеально розуміє всі наші стани. Але дерева, які ніколи не знають вітру, стають хрупкими. Ламаються від першого пориву.Дбати про себе – це не значить закриватися чи ставати байдужими до підтримки. Це про те, щоб мати коріння, здатне тримати нас навіть під час бурі. Це про те, щоб самому бути собі турботливими руками, що загортають у теплий шарф.Бо якщо ти є у себе, то світ – це не лише місце, де можна впасти. Це ще й простір, де можна стояти.