Багато хто знає картину Альбрехта Дюрера "Руки". Але мало хто знає історію створення цієї картини. У 15 столітті в маленькому селі неподалік Нюрнберга жила сім'я, в якій було вісімнадцять дітей. Вісімнадцять!Щоб прогодувати таку велику родину, батько, золотих справ майстер, працював по вісімнадцять годин на день. Незважаючи на майже безнадійне становище, двоє дітей мали мрію. Вони хотіли розвивати свій талант у мистецтві, але вони знали, що їхній батько не зможе відправити жодного з них на навчання до Академії Нюрнберга. Після довгих нічних обговорень ці два хлопчики уклали угоду один з одним. Вони вирішили кинути монету. Той, хто програв, піде працювати в шахти, і на свої заробітки оплачуватиме навчання братові. А потім, коли брат закінчить навчання, він оплачуватиме навчання своєму братові, який працював у шахті, продаючи свої роботи, а якщо буде потрібно, то також працюючи у шахтах.Вони кинули монету в неділю вранці після церкви. Альбрехт Дюрер виграв та поїхав до Нюрнберга. Альберт пішов працювати у небезпечні шахти, і протягом чотирьох років він оплачував навчання брата, чиї роботи в Академії одразу ж стали сенсацією.Гравюри Альбрехта, його ксилогравюри та його картини перевершували навіть роботи багатьох його професорів. На момент закінчення навчання він уже став заробляти непогані суми за свої роботи. Коли юний художник повернувся до свого села, родина Дюрер влаштувала святковий обід на лужку, щоб відсвяткувати тріумфальне повернення Альбрехта.Після довгого та незабутнього обіду, за яким лунало багато музики та сміху, Альбрехт підвівся зі свого почесного місця на чолі столу, щоб підняти тост за свого улюбленого брата, який стільки років жертвував, щоб здійснити мрію Альбрехта. Наприкінці своєї промови він сказав: «Тепер, Альберте, мій благословенний брат, прийшла твоя черга. Тепер ти можеш поїхати до Нюрнберга за своєю мрією, і я піклуватимуся про тебе».Всі повернулися з очікуванням до Альберта, який сидів на другому кінці столу. Сльози потекли по його блідому обличчі, він похитав головою, схлипуючи і повторюючи: «Ні… ні… ні… ні». Нарешті він підвівся і витер сльози. Він подивився на обличчя людей, яких він так любив, а потім, піднявши руки до обличчя, м'яко сказав: Ні, брате. Я не можу поїхати до Нюрнберга. Вже надто пізно для мене. Подивися! Подивися, що ці чотири роки у шахтах зробили з моїми руками! Кістки на кожному пальці були переламані щонайменше один раз, і нещодавно у мене з'явився артрит у правій руці, що я навіть не можу втримати келих під час тосту, а тим більше я не зможу провести красиві лінії на пергаменті чи полотні олівцем чи пензлем.Ні, брате, для мене вже пізно». Якось, щоб віддати шану Альберту за всю його жертву, Альбрехт намалював загрубілі руки свого брата, спрямовані в небо. Він назвав свою сильну картину дуже просто: "Руки". Але весь світ майже відразу відкрив свої серця цьому шедевру і назвав цю картину «Руки того, хто молиться».