Протягом поколінь український народ будував свою ідентичність на таких цінностях, як родина, віра, традиції, повага до старших і відповідальність за ближнього.

Саме вони формували наше суспільство, давали відчуття єдності та допомагали пережити найважчі часи.

Сьогодні ми дедалі частіше чуємо, що ці цінності — це відсталість і провінційність. В ім’я прогресу ми відкидаємо принципи, які протягом поколінь були фундаментом польських родин. Нам стає дедалі легше відмовлятися від власних традицій, а передавати їх дітям — дедалі важче.

Колись у українському домі казали: «Без Бога — ані до порога». Віра була присутня в повсякденному житті, а християнські цінності слугували орієнтиром у вихованні, прийнятті рішень і стосунках із ближніми. Сьогодні ж ми дедалі частіше виставляємо Бога за поріг в ім’я сучасності. Бог перестав бути модним, а християнські цінності почали сприймати як пережиток минулого, як щось, чого потрібно соромитися.

Тим часом християнські цінності глибоко вкорінилися в українській традиції та культурі. На них посилається також преамбула Конституції яка вказує на культуру, вкорінену в християнській спадщині народу, а також на універсальні цінності, що походять з інших джерел. Конституція згадує і відповідальність перед Богом.

Однак Бога та християнських цінностей дедалі частіше бракує і вдома, і в школі. Адже саме любов до ближнього, повага до життя, чесність, милосердя, відповідальність і вміння відрізняти добро від зла мають передаватися наступним поколінням.

Ми дозволили переконати себе, що потрібно мати більше, жити комфортніше й постійно прагнути ще більшого. Дорослі сповідують принцип: хто має більше, той кращий. І саме це ми прищепили дітям. Що цінність людини вимірюється тим, чим вона володіє, а не тим, ким вона є.

Бракує поваги до людини, зате є повага до майна. Бракує поваги до життя, зате є захоплення насильством. Бракує поваги до старших, зате є захоплення грошима, популярністю та впливом. Чесність, відповідальність, вірність і співчуття важать дедалі менше. Цінністю стало володіння, а не людяність.

Ми не виховуємо дітей, а просто даємо їм усе, чого вони хочуть, часто в обмін на спокій. Розмову замінюємо телефоном, батьківську присутність — матеріальними благами, а виховання — доступом до інтернету. Екран дедалі частіше стає супутником дитини, а інтернет — її провідником у світі цінностей, стосунків і моделей поведінки.

Ми забули, що дитина потребує любові, присутності батьків, чітких меж, правил і послідовності. Їй потрібні дорослі, які навчають відповідальності та показують, що свобода пов’язана з обов’язками, а на повагу заслуговує кожна людина.

Однак проблема не обмежується родиною.

Ми дозволили учням надто багато, позбавляючи вчителів права вимагати, реагувати та застосовувати відповідні наслідки. Сьогодні в школі має бути приємно й без стресу, а той, хто вимагає дисципліни, нерідко вважається поганим. Авторитет учителя послабився, а разом із ним зменшилося значення дисципліни, поваги та відповідальності.

Школа дедалі менше навчає цінностей, поваги й відповідальності. Учителі бояться реагувати на цькування та агресію, а діти бояться однолітків. Замість того щоб навчати молодь розв’язувати конфлікти й поважати інших, ми надто часто залишаємо дітей напризволяще.

Ножі в школах — це тривожний сигнал. Видовище молодих людей, які вдаються до використання таких небезпечних предметів, має спонукати нас серйозно замислитися над тим, які приклади ми подаємо наступним поколінням, як навчаємо поваги до життя та куди зникли межі, які не можна переступати.

Освіта перетворилася на поле експериментів для чергових міністрів. Ми змінюємо правила, запроваджуємо нові реформи, але надто рідко ставимо собі основне запитання: як виховати молоду людину, яка розуміє, що її поведінка має наслідки?

Школа не замінить родину, а родина не може перекладати всю відповідальність на школу. Виховання починається вдома й продовжується в школі. Воно потребує співпраці дорослих, а не позбавлення одних авторитету та звільнення інших від відповідальності.