Друже. Наш рідний брате.Сьогодні, 1 березня 2026 року, рівно чотири роки з того дня... Чотири довгих, пекельних роки відтоді, як окупанти тебе забрали...1462 день тиші, яка просто виїдає зсередини. І ця невідомість не робить біль меншим, вона тільки посилює нашу лють і змушує ще міцніше триматися за вогник віри у твоє повернення.Ми досі пам’ятаємо той перший весняний день до хвилини. Сотні місцевих мешканців на площі, мітинг «Куп'янськ - це Україна!». Ти ніколи не вмів ховатися за чужі спини, тому й тоді йшов першим. А кацапи стояли навпроти зі зброєю, сховавши обличчя та очі за балаклавами, а ти вийшов до них із порожніми руками. Просто щоб закрити собою беззбройних людей. А далі... вибухи світлошумових гранат, їдкий дим, черги пострілів в повітря. Кацапські гидоти накинулися на тебе одного. Бо вони побоялися одного вільного беззбройного чоловіка... Вони боялися духу свободи...Де ти зараз, Миколайовичу? Який підвал чи яка російська тюрма тебе тримає? Ми досі не знаємо, у яких катівнях ти зараз, і від цього просто фізично боляче. Вони намагаються стерти твій слід, сподіваються, що про тебе забудуть. Але вони не розуміють одного. Ми твої друзі, куп'янчани, хто був тоді на площі поряд у той день - ми нічого не забули. Ти навчив нас стояти до кінця, і ми стоїмо. Ми шукаємо тебе кожного дня. Ми стукаємо в усі двері, звертаємося до українських та міжнародних організацій і будемо робити це далі. Ми чіпляємось за кожну можливу ниточку. Ми не зупинимося.Чуєш, Друже? Де б ти не був, крізь усі ці бетонні стіни і тисячі кілометрів просто відчуй, що ми поруч! Куп'янськ був і залишиться українським - так, як ти хотів, так, як ти за нього стояв. Ми обов’язково тебе витягнемо. Тільки дочекайся, повертайся живим. Ми чекаємо вдома. Віримо. Обіймаємо.🇺🇦🙏