На 5й рік війни підніму старе питання. Чому в Україні досі немає інституту вільновизначающихся добровольців? Такі інститути чудово себе показали ще у Першу світову, коли людина дійсно йшла добровольцем у армію під час війни. Але- чіткий механізм трансферу між підрозділами. доброволець сам обирав підрозділ, вакансію і міг змінити її після певного проміжку часу. наразі у ЗСУ трансфери між підрозділами перетворилися на таку бюрократію, що командиру простіше оформити СЗЧ- чіткий термін служби. доброволець, знов ж таки після певного проміжку часу, міг покинути армію взагалі. після чого міг би бути мобілізований вже на загальних підставах. а міг би і не бути- при цьому така людина вважалася військовим, у своєму підрозділі під час служби виконувала накази військових командирів і поступово отримувала армійські військові звання, зберігаючи спеціальні нашивки вільновизначающогося. Українська держава, але, чомусь відноситься до добровольців як до лохів, яких не треба ловити, бо вони приходять самі. Саме тому поток добровольців давно закінчився і ніколи не відновиться. Окреме питання - довіра до держави. Схему «ввести інститут - набрати лохів - оголосити всіх простими солдатами» пересічний потенційний доброволець відчує інтуїтивно. Потрібні роки повернення втраченої довіри і починати треба було вчора.ps. не плутати з інститутом контрактників. контрактник повʼязує життя з армією, у тому числі у мирний час. вільновизначающийся доброволець приходить до армії під час війни