Мені знадобився певний час, щоб зрозуміти, що написати про Сакартвело. Я ніколи там не була раніше, але відчуття таке, ніби я жила там усе життя. Начебто я знову опинилася в Україні десь 2014-2017 років, коли тільки починала формуватися про-європейська ідентичність в тому виді, що ми маємо наразі.Тому ця поїздка була для мене...важкою.Вона була важкою не тільки через роботу чи довгий переліт, а скоріш через те, що я зрозуміла, чому я поїхала з України. Це звучить дивно, бо ми говоримо про зовсім іншу країну, але вайб та проблеми в нас досить схожі.Ти бачиш це на вулицях, відчуваєш в розмовах з місцевими, смакуєш в їжі та запиваєш в вині. Ти ходиш вулицями, бачиш купу прапорів, відчуваєш, що тут щось не те, але водночас цікаво і дуже колоритно. Ти відчуваєш легку небезпеку, але при цьому у повітрі надія та бунт.Різні люди, говорять різними мовами – грузинською, російською, англійською, і ще кількома. Таке відчуття, що ти потрапив у вир звуків, запахів і відчуттів. Тбілісі наче живе на перетині купи парадигм.І це відчуття перегружає мізки буквально за кілька хвилин.Тож…далі буде.