Маючи міцну статуру, митрополит Філарет дожив до похилого віку і майже до кінця життя зберіг сили і бадьорість. Тільки за два роки до смерті, після тяжкої хвороби, він видимо став знемагати; він став вельми чутливим до застуди, і його стали мучити різні недуги. Кожен раз, коли він занедужував, він вважав свою хворобу передсмертною і готувався до смерті. При цьому він не боявся смертної години, а очікував її з радістю, цілком впевнений в тому, що по смерті йому буде добре. Останні роки свого життя він провів, можна сказати, в постійній думці про смерть і в постійній турботі про гідне приготуванні до переходу в вічне життя. Незважаючи на свої хвороби, до останніх днів не послаблював своєї келійної молитви; години, проведені ним в молитві і за Божественною Літургією, вважав найбільш втішними і дорогоцінними для себе.18 грудня було звершено над ним таїнство Єлеопомазання. Вночі на 20 грудня він, прийнявши на своєму ліжку те положення, яке зазвичай надають людині у гробі, тремтячим і уривчастим голосом проспівав: «…бачачи, як лежу безмовний і бездиханний». Рано вранці 21 грудня митрополит Філарет за звичаєм причастився Святих Таїн і на 79-му році свого життя, тихо помер. Святитель Петро був уродженцем Галицько-Волинського князівства і походив із благочестивої сім’ї. Досягнувши повноліття, юнак виявляє бажання вступити до одного з монастирів на Волині. За побожне життя та неухильне виконання чернечого послуху його рукопокладають у пресвітера. У монастирі майбутній Святитель навчився писати ікони і робив це з великою майстерністю. Досі православні вшановують, написані святителем Петром, ікони Божої Матері “Петровську” і ”Новодворську”. Згодом ієромонах Петро вирішує усамітнитися, і тому, з благословення ігумена, залишає монастир та оселяється неподалік Львова на березі ріки Рати, що впадає у Західний Буг (район с. Двірці Сокальського р-ну Львівської області). Тут він поставив келію для себе, а згодом й невелику церкву для братії, що оселялася біля нього. Незабаром поруч з його келією постав Ратенський Спасо-Преображенський монастир. Святитель Петро, виконуючи обов’язки ігумена Спаської обителі, був для братії дбайливим батьком, повчаючи і словом, і прикладом свого богоугодного життя. Він був настільки добрим і милосердним, що жодного подорожнього не відпускав без милостині, і коли не мав що подати, то роздавав написані ним образи. Слава про подвижницьке життя святого Петра дійшла й до могутнього князя Юрія Львовича Галицького, котрий разом із своїми боярами приходив слухати його повчання. У 1303 році, стараннями князя Юрія, Галицька єпископія піднеслася до рангу митрополії. Це відбулося не випадково. Після повного зруйнування Києва військами хана Батия останній Київський митрополит Максим переніс свою резиденцію з Києва до Володимира-на-Клязьмі. Саме це стало приводом для відокремлення Галицької єпархії та заснування окремої Галицької митрополії. Галицькі митрополити, рівно ж як і Київські, канонічно підпорядковувалися Константинопольському Патріарху. Після смерті першого Галицького митрополита Ніфонта князь Юрій Львович відряджає до Константинополя ігумена Ратенського монастиря Петра з проханням поставити його Галицьким митрополитом. Але Патріарх Афанасій поставив його не лише Галицьким, але ще й митрополитом Київським і всієї Русі. Митрополит Петро жив спочатку у Галичі, а потім у Києві. Останні роки свого життя митрополит Петро провів у Москві, звідки керував церковними справами на території північноруських, київських та галицьких земель. Затвердившись на митрополії, Святитель з ревністю та любов’ю піклувався про зміцнення побожності серед своєї пастви. Незважаючи на фізичну слабість і небезпечне тодішнє подорожування землями Русі, він невтомно відвідував підвладні єпархії, навчав вірних Святої Віри та правил благочестивого життя.