Сьогодні зранку я вчилась не поспішати.

Я вийшла з Вікі, щоб встигнути на потяг — по своєму звичному таймінгу, з відчуттям «треба швидше». Але в якийсь момент посеред дороги я зловила себе: я буквально біжу… а Вікі живе в своєму темпі. Їй треба зупинитись. Понюхати. Зробити всі свої важливі «пісімесічні» справи 🐶

І я розумію — ми не встигаємо. Я можу бігти, але я не спринтер. І головне — я не хочу тягнути її за собою. І в якийсь момент я просто розслабилась. Купила новий квиток через 2 години. І ми пішли спокійно. Без гонки. Без напруги. І знаєте що? Потяг запізнився. І коли ми вже в розслабленому темпі дійшли — у нас була класна прогулянка, Вікі все зробила, що хотіла…і я просто стрибнула в останній вагон того самого потяга. Того самого. Я зараз їду і думаю — як тонко все працює. Коли ти перестаєш форсувати — життя ніби підлаштовується.І мораль цієї історії така.

В якийсь момент важливо чесно спитати себе:в якому я зараз стані? Видихнути. І сказати:«Окей, я можу запізнитись. Це не катастрофа». Бо якщо чесно — чи є зараз щось стратегічно настільки важливе, щоб так себе заганяти? Якби це був літак — я б бігла. Я б взяла Вікі на руки і летіла. Але це не той випадок. І в якийсь момент я зрозуміла:я не хочу заганяти себе. Я спеціально виїхала заздалегідь, щоб мати запас. Щоб дозволити собі жити, а не гнати. І мені не потрібно так сильно переживати. В результаті — я встигла. І це було так дивно:маленький кортизол зранку…і маленька радість одразу після. Цікавий ранок.

🤍