«Партенопа»Цей фільм дуже красивий (як і всі інші, що я дивилась від режисера Паоло Соррентіно).Кажуть, що це ода Неаполю. І так воно й виглядає)Але про що ж історія? Партенопа – дуже красива. Її врода зводить з розуму. Вона думала про карʼєру акторки (бо так їй радили), однак їй хотілось вчити антропологію. Важко описати лінійний сюжет, бо тут багато фрагментів, які навіть не завжди складуться в пазл.Ви побачите щось, що змусить вас замислитись і почати відгадувати, який символізм у цьому моменті. Але також ви будете насолоджуватися прекрасними статичними або дуже повільними кадрами.Такі фільми відчуваються, як поезія. Вони саме «відчуваються». Тут буде щось дивне, щось абсолютно незрозуміле, але також щось невловиме про юність і молодість.Приємний момент – роль Гаррі Олдмана, якого я чомусь не сподівалася тут побачити.Попри всю цю красу, чомусь лишається враження не кінця зрозумілого сенсу цього всього.Та я зовсім не шкодую витраченого часу, бо лиш заради краси варто глянути це кіно.