https://www.facebook.com/share/p/1Vo9mUbpG3/?mibextid=wwXIfrНа жаль на цьому тижні в наслідок обстрілів рашистських окупантів було знищено декілька підприємств легкої промисловості. На фото як виглядало одне з найбільших взуттєвих підприємств галузі - фабрика Belsta у Белгород-Дністровську (до повномасштабного вторгнення випускали 2,8 млн пар взуття на рік) і як там зараз… От що пише Alla Ginak, яка засновала це виробництво з нуля 20 років тому та підібрала потужну команду з декількох сотен професіоналів: “Сьогодні вночі моя улюблена дитина - моя фабрика, моя «Белста» - зазнала атаки безпілотників. Як описати словами біль від усвідомлення того, що те, що створювалося десятиліттями, у що вкладені роки життя, сили, праця сотень людей, може бути зруйноване в одну мить? Мабуть, немає таких слів, які зараз могли б полегшити цей біль… Рано-вранці я приїхала на фабрику і побачила все на власні очі. І цей момент, думаю, назавжди закарбується в моїй пам’яті. Підстанція вигоріла повністю - разом з усіма кабелями. Вщент вигоріла будівля їдальні. Будівля, де знаходився цех вишивки з дороговартісним обладнанням, не підлягає відновленню. На всьому підприємстві практично не залишилося вікон, а їх сотні. Пошкоджені вентиляція та дахи. Більшість сонячних панелей, які ми встановили лише рік тому, знищено. Двері, стелі, стіни… Вздовж фабрики згоріли дерева. А наша красуня-стіна, наш мурал, обвуглилася саме в тому місці, де зображена фабрика. Так страшно на це дивитися… І я вирішила, що цю частину муралу ми не будемо відновлювати. Нехай вона залишиться такою. Вона завжди нагадуватиме нам про цю ніч, про атаку і пожежу, яка палала тут годинами. Я весь час ставлю собі одне запитання: навіщо? Навіщо знищувати підприємство, яке виробляє домашнє взуття? Чому мішенню стала фабрика, де переважна більшість працівників - жінки? Невже саме вони стали ціллю агресора? У мене немає відповіді на це запитання. Та, мабуть, немає сенсу її шукати. Є інше. Найголовніше. Люди живі. Вони вчасно спустилися в укриття. Ніхто не постраждав. І сьогодні я дякую Богові насамперед за це. За те, що Він не дав статися найстрашнішому, найбільшому й непоправному горю - втраті людських життів. Усе інше можна відновити. Стіни можна відбудувати. Вікна - вставити. Обладнання - придбати. Дахи - відремонтувати. А людське життя повернути неможливо. Я давно навчилася бути сильною. І сьогодні я просто не можу дозволити собі бути слабкою, тому що за мною - сотні людей. Людей, які так само, як і я, переживають за підприємство, якому віддали роки свого життя. Белста» - це не стіни, не верстати й не обладнання. «Белста» - це люди. Це наша велика родина. Це двадцять років нашого життя, нашої праці, наших перемог і помилок, наших надій. Це те, що ми створювали разом усі ці роки. І тому я знаю: ми пройдемо і це випробування… Але я вірю: ми відновимо нашу фабрику. Ми знову запустимо виробництво. Знову засвітиться світло в наших цехах. Знову люди прийдуть на свої робочі місця. Тому що можна зруйнувати будівлю. Можна вибити вікна. Можна спалити обладнання. Але неможливо знищити людей, їхню працю, любов до своєї справи та бажання жити й створювати на своїй землі. Я вірю. Я сподіваюся. Я прощаю. Я люблю. По-іншому я просто не вмію. І ми обов’язково вистоїмо…”