⏰ Хто дивніший: дід чи бабця? (історія лікаря)Нічне чергування. Лікарня стихає, світло приглушується. Намагаюся переконати себе, що дійсно треба випити ще чашку кави, бо сон – це розкіш, не сьогодні і не для нас.Тиша ідилічна, проте, як завжди, оманлива. Близько другої ночі терміновий виклик: палата №3, втрата свідомості у бабусі.Прибігаю (з 1-го на 3-й поверх), на ліжку бабуся, ледь помітна в тіні, ознаки коми, поруч дідусь. Він не панікує, просто монотонно і дуже тужливо охає. Це звук глибокої чоловічої скорботи.Діємо по протоколу, треба виключити гіпоглікемічну кому, 40% глюкоза по вені, без всяких сподівань, але, о диво, оживання на кінчику голки. І перші слова бабуськи: "хочу їсти".Фух. Відкачали.Коли напруга спала, з’ясовую анамнез:– Дідусю, у бабусі діабет? – Так, звісно, давно. – А як вона приймає інсулін? Хто вводить? – Я, лікарю. Все сам. – Розкажіть, як?– Та як. Вона поїсть, а я дивлюся: якщо багато з’їла – то більше колю. Ось стільки (показує об’єм пальцями), а якщо мало, то трішки менше. Любов і турбота, помножена на абсолютну відсутність розуміння.Цукровий діабет – це точна наука. Це математика, а не інтуїція чи "на око". Дідусь, у своїй щирій спробі допомогти, просто вводив величезні, неконтрольовані дози інсуліну, що і призвело до гіпоглікемічної коми.🔑 Мораль: найбільша небезпека часто не у злих намірах, а в добрих, але некомпетентних діях. Любов без знань – бомба уповільненої дії. Не бійтеся питати пацієнтів про те, що здається вам очевидним – іноді "на око" означає "на межі життя і смерті".#медісторії