він зійшов на пероні в могутній величі сонця,розпливлися пасати, парує подих ефіру.фігура з чорного каменю сліпучо тремтить на морозі. Джа, я знаю чому ти тут,та більше тобі не вірю.ну куди в мінус десять у шамі та шалику?я на тебе погляну – аж зводить від болю кістки. Джа, ти приїхав іздалеку, ти ще не знаєш,що любов - це така сама розкіш, як прянощі і шовки,що рубіни криваві у моїй землі перекопані млявим поріддям диктаторів, що земля моя, як і твоя - заручниця своїх багатств. що усе, що дісталося нам від прабатька і матері,розтрощили й понесли у східний смердючий палац. тож я можу схилитись в смиренні, подобі поклону,та як би ти не хотів,Джа, мій Бог стоїть у шоломій усміхнено направляє у пекло моїх ворогів. Джа, мій Бог у полоні,не знає, що дім підпалили, засипали сіллю. Джа, мій Бог у могилі,а мав навесні відгуляти весілля. і якщо ти подивишся своїм всевидячим оком, їх занадто багато, щоб гнів залишався пороком.я ходжу помолитись і квіти на пам'ять садити. ця земля вже священна, то як вона може горіти?