боронь комусь заходити сюди. тут поле вимерле. тут вже гілляччя чорне.коли згорілий сад тебе пригорне,не згадуй, як котилися плоди. коли вже вікна вибиті, мов очі,не глипають з-під ночі на тини,поріг і комин звилися в одне,калейдоскопом завертіле, клоччя,не думай: а чому я пам'ятаюім'я того захвицяного пса,що років сорок тут не завиває? коли жилава висохла рука,десниця суму, горло притискає,не згадуй давню провесінь, якадива творила в повноводді синім,не згадуй сміх, тим паче добрі вісті.не згадуй предків, що водили в храмаж доки осінь в ночі горобинітебе віднесла з рідного обійстяі знавіснілим віддала птахам.хай хто тебе закинув на край світу,якби він знав, що ти вернеш колись,то балки не прогнили б так за літоі бур'яни би так не розрослись.та вороття минулому нема.тож пом'янеш виною, без вина.якби ж раніше знати, то авжеж...вже перейшло мереживо пожеж.десь є твій син, хоч ти його не знаєш.десь є дочка, хоч ти й не признаєш. і плечі їй вкриває позолота,таким, як сад цей, відблиском густим.кропива проводжає за воротаі трохи далі проводжає дим.