«Обережно, стороннім вхід заборонено» — написано на дверях з нашвидкоруч криво встановленою табличкою «депресія». Вже саме це слово тисне своєю вагою, створює «прес», який тягне додолу, створює дистанцію, яку не здолати пішки самій. Під цим написом-діагнозом, який ніби навіть не пристойно вимовляти вголос, стаєш чимось незначним, невидимим, незрозумілим для інших. Це такий стан, хвороба, збій, поломка, чи просто темна смуга життя? Суцільний клубок питань до себе, який чим більше намагаєшся розплутати, тим більше засмоктує в трясовину смутку, безнадії та відчаю…Мене питають як я, але я досі не можу описати краще це, аніж сказати словами С.Плат, що ти ніби опиняєшся під скляним ковпаком. Ще «вчора» твоє життя палало кольорами, звуками, запахами, фактурами — енергія життя била ключем — в мені, через мене і з мене. А вже «сьогодні», тобто десь майже місяць в гострій формі, я відчуваю лише одне — все втратило свій смак, колір, звук, а я опинилась всередині прозорого ковпаку, крізь який ніби все бачу, але воно не моє, недосяжне і неосяжне. Між мною та світом — нездоланна прірва, між мною та іншою людиною — мовчання. І абсолютно немає сил щось з цим робити — лише помічаю та визнаю, якби боляче це не було.Ніколи не любила ані коли інші так роблять, ані сама намагаюсь не відповідати на питання про справи — «нормально». Якимсь воно таким ніяким здавалось, як то кажуть, «ні риба ні мʼясо». Парадоксально, але зараз це такий омріяний стан просто знову відчувати себе «нормально», бути в змозі робити прості буденні речі, відчувати свої маленькі та великі сенси, і взагалі, відчувати щось більше за порожнечу, яка немов чорна діра, засмоктує в себе все. Всередині оселились дементори, і вони в одну мить (яка насправді була тривалим прихованим процесом їхнього захоплення влади всередині) забрали все те, що мало вагу та ціну. Тепер все стало не безцінним, а просто не цінним. Тепер стан «нормально» став чимось омріяним, бо поки бере гору страх ніколи знову «не стати нормальною». Залишитись ніким…Віктор Франкл любить цитувати Ніцше: «той, хто знає навіщо жити, може витримати майже будь-яке як». Та чи не виникає тут конфлікт між тілом та духом? Припустимо, розум знає, точніше, дуже правдоподібно переконує що є це «навіщо», але що, якщо воно залишається лише теорією, яку не здатне пережити тіло, в очах не запалюється вогник, кінцівки не приходять в рух від цього «навіщо»?.. А щоб витримати будь-яке «як» не достатньо пісочних замків розуму, має бути сила духу всередині, яка йде зі здорового тіла, з тої самої «волі до сенсу». Наразі воля в конфлікті — вона хоче сенсу, вона шукає і ніби знає його, але тіло незворушне, ніби хтось забрав із нього всі життєві сили. Душа та тіло в розладі. Надто багато протиріч. Їх витворює зовнішній світ, в них заплутується внутрішній світ. Як полагодити людину в собі? Може їй потрібен не стільки сенс, скільки просто банально сон — за всі ті дні та ночі, коли вона гадала, що відірвалась від власної тіні, від всіх інших, і вловила якусь химерну особливу птаху?Все, що лишається на зараз: спостерігати, слухати та пізнавати саму себе — в тисячний раз, але робити це немов вперше, щоб почути нарешті саме свій, хай поки тихий і кволий, голос. В усій своїй безнадії тримаюсь за цю надію…