У мене була фобія собак, років з 10. Тай загалом і котів🥺 В нас вдома ніколи не було тваринок, в селі був лише. Я не могла знаходитись в одній кімнаті з собакою, коли йшла по вулиці і бачила, що біжить собака. То або чекала, щоб хтось надійшов, або обходила 10 дорогою. Страшенно боялась… Проте все змінилось з появою доньки. А точніше коли вона почала бігати, і на вулиці її дуже почали цікавити песики. Звісно…. Коли знайомі, або господарі дозволяли погладити, чи потримати за повідок - мене просто кидало в піт… але мені дуже не хотілось, щоб в моєї доньки був мій страх… тому я брала себе в руки і з обережність показувала, що тваринки - це добре. І тд. І з часом, страх зменшився. Цього літа я поїхала до подруги у Варшаву і ночувала з собакою в одній кімнаті. Це взагалі для мене і навіть один ранок ми гуляли лише у двох, прибирала за ним і несла на руках. Ця історія про три речі: 1. Будь які страхи набуті, і у в дорослому віці ми можемо їх позбутись. Якщо є така бажання 2. Психотерапія, яка дозволила мені через роки роботи над собою - усвідомлювати свої страхи та не переносити їх доньку. 3. Батьківство - дуже сильна мотивація до змін... якби не моя донька, цього блогу може б ніколи так і не було! Поставте 🔥 якщо цікаво на що ще мене змотивувало батьківство