На випадок, якщо я загину.Мені на днях 26, я найобую смерть стільки часу, скільки мало хто може.Ще рік до мого дємбєля, але я давно планував написати цей допис, на випадок сумних подій.Я йшов в військо після розмови з академіком Юхновським, щоб зрозуміти власний народ і українське суспільство.- Ти не розумієш, юначе, чим живе український народ, ти не зможеш зробити нічого, не зрозумівши його. - сказав він мені в далекому 2019му.Я пішов тоді в військкомат, і з тих самих пір розумію мій народ більше ніж будь-хто. Якщо я загину, спаліть мене і розвійте прах над Дунаєм біля Вилківського морського вокзалу. Там - моя мала батьківщина, я понад усе люблю Дунай і якщо і помру - то тільки за нього. За те, щоб липовани, які втікали декілька сторічч від російського царату ніколи знову не опинились в його владі.За те, щоб над Дунаєм лунала пісня задунайського козацтва, прошу: не ховайте мене. Спаліть, а попіл подаруйте моїй улюбленій ріці в моєму улюбеному місці, де сонце сідає в ЄС.Все своє нікчемне і малозначне майно я заповідаю своїй родині.10% від компенсації, яку заплатить держава я заповідаю своїм адвокатам на захист прав військовослужбовців. Я впевнений, вони чесні люди і зроблять все, щоб використати мою десятину максимально відповідально.Я завжди платив десятину, жертвуючи її правозахисним, культурним чи іншим громадським організаціям. Не тому що я хороший, а тому що це необхідно.Друзів своїх я прошу боротись за країну права та обовʼязку, за рівність наших громадянських прав.Зрозуміло, що війна - надовго. Можливо, назавжди.Боріться, бо це не Міндіча і Зеленського земля, а ваша.Стійте твердо. Нехай громадянин буде тотожно захисник.Нехай тут будуть рівними громадяни в своїх громадянських правах.Знайдіть можливість боротись за власні права та переконання знаходячись у війську.Ми, як військові, не маємо на це права, але нам не залишили іншого шляху, можливості, вибору.Борітеся. Нехай вам помагає Провидіння.Якщо я загину в свій останній рік, то мав написати цей публічний допис.