Це березень, 2022.Все та сама позиція «Мерседес», але під час повені її дуже сильно затопило. Води було майже по пояс, лежиш на нарах - 10см і вона.Добре що вже не було морозів. Ми оплакали затонувшу субмаріну яка колись була буржуйкой і пересувались на зроблених наспіх кладках.- Кладки? Це де таке?- Це в мене на родінє так називають дерев’яні тротуари. У нас тут метрів десять - а там 60 км, прикинь.Командир взводу, який заступав з нами на позиції, той самий Бариста, почав називать Мерседер «рєчкой-вонючкой».На нарах сиділи, саме собою, раки, тобіш ми.Раки придумували рацькі пєсні, а гімном підземного озера було обрано пісню Жадана «Ріка», яка якраз нещодавно тоді вийшла, вродіби перед вторгненням.Ми страшно коверкали слова і хто в ліс, хто по дрова завивали той наш гімн, поки не набридало. Сергію Вікторовичу б точно не сподобалось те святотатство і отсєбятіна.Хтось ще «клацав клєшнямі». Просиділи ми там майже до літа, і навіть ніхто не заболів туберкульозом.Фотку мені скинув мій екс-командир Бариста та нині хресний.Згадуєм іноді ту рєчку-вонючку.І вроді і є шо вспомнить - нема шо дітям розказать: бо лисі будуть.