#Епізод 197. ПоХмілля

Колись після епізода про битву на Калці, я не міг зібратися, щоб продовжити писати далі, більше двох місяців. Цього разу перерва вийшла не настільки довгою, але все ж на кількість підписників це вплинуло вкрай негативно. Тому я безмежно вдячний усім тим, хто дочекався та залишився на нашому каналі! Рухаємось далі... Десятиліття імені гетьмана Богдана Хмельницького стало справжньою віхою, що, як і Калка, розділило хід нашої історії на "до і після". Тож, думаю, варто зробити коротенький огляд на тему: а що ж являли собою українські землі станом на серпень 1657 року? Незважаючи на пануючий довгий час у нашій історіографії термін "Визвольна війна", визволити в ході повстання Хмельницького вдалося далеко не все (та й ще велике питання: кого й від чого тоді "визволили"). Так, уже в області зараз названій на честь гетьмана була велика "сіра зона".

Здавалося ще зовсім нещодавно козаки перебували в захопленій ними разом із союзниками Варшаві, а тепер навіть захід козацького загону в Меджибіж на Хмельниччині було розцінено як надто ризикований крок, що може спровокувати "отвєтку" з боку коронної армії Речі Посполитої. Кам'янець-Подільський, Львів, Тернопіль, Луцьк та Рівне, Холм і Перемишль, попри всі потуги покійного гетьмана "загнати ляхів за Віслу", так і залишилися по той бік "фронту". Під контролем Війська Запорозького перебували в принципі все ті ж, передбачені Зборівською угодою, Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства (останнє, нагадаю, окрім земель, що зараз входять до складу України, тоді включало ще й північну частину сучасного Придністров'я). Проте, було також і кілька нових територіальних "бонусів".

Так, зокрема, частиною Ніжинського козацького полку стала Стародубщина, що до того входила до складу Смоленського воєводства. Плюс досить успішні дії козацького "експедиційного корпусу" у Великому князівстві Литовському сприяли тому, що й деякі білоруські землі почали присягати Війську Запорозькому, а місцеві обивателі масово записуватися в козаки. Статус усіх цих досить обширних територій, що визнавали владу гетьмана, залишався спірним. Для короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира вони були щось по типу "молодих республік ЛДНР", які через "зраду" Хмельницького Московське царство незаконно собі "записало в конституцію". Але, хоч цар Алєксєй Романов і почав тепер титулувати себе князем київським і чернігівським та вважати жителів цих "нових регіонів" своїми холопами, він по факту реальної влади тут не мав.

Єдиним, по суті, символом того, що на наших землях об'явився новий монарх, був не надто великий гарнізон московитів у Києві. Та й той, як пам'ятаємо, без волі гетьмана не міг ніяк вибити собі землю під будівництво житла для своїх солдатів. Хмельницький, який, очевидно, не уявляв себе інакше ніж в осі координат Речі Посполитої, сам із нуля вибудував власний "державний апарат" за її образом та подобою, і ділитися владою особливо не поспішав. Один козацький ватажок так писав тоді про це:

"А тепер у нас ні за що короля не вважають; у нас тепер гетьман Богдан Хмельницький, а замість воєводи у нас полковник, а замість старости — сотник".

Але при цьому гетьман старався сильно не виділятися від "простого наріду", сам залишався жити в провінційному Чигирині та забороняв старшині селитися в маєтках магнатів та шляхти.

Утім манера правління батька Хмеля, з його розбазарюванням "мобілізаційного ресурсу" та неможливістю забезпечити належний захист "посполитим" (спустошена Брацлавщина не дасть збрехати), подобалася далеко не всім. Тож багато хто, замість "згуртуватися довкола лідера", обирав просто дати по газам у напрямку "дикого Сходу". Так новий імпульс до заселення отримала Слобідська Україна, де саме в часи Хмельницького виникли Харків і Суми. Землі ці були в прямому підпорядкуванні московської адміністрації, тож гетьман, як би того не хотів, не міг дотягнутися до цих "ухилянтів", і лише час від часу писав скарги цареві, щоб йому повернули людей назад. Там же на Слобожанщині поруч до наших підселялися й вихідці з-за "порєбріка", через що тепер маємо цікаву особливість у топоніміці цього краю.