За останній місяць туманні роздуми про те, що вважати перемогою України, нарешті набули конкретних контурів. А завдячуємо цим переговорам довкола 28 пунктів президента США.Зараз перед Америкою стоїть класична проблема з теорії міжнародних відносин — ризик бути втягнутою у війни на боці союзників через безпекові зобовʼязання (entrapment). І вона буде тільки загострюватися. За таких умов обговорення будь-яких «гарантій безпеки» від США Україні після завершення війни в межах «плану Трампа» — це вже значний прогрес. І про це варто памʼятати надалі, коли здаватиметься, що в мирному процесі немає нічого, окрім зради.Утім одну річ треба нагадати і американським партнерам: вирішення проблеми entrapment не обовʼязково полягає в залишенні України напризволяще.12 січня 1950 року держсекретар Дін Ачесон виголосив промову в Національному пресклубі США, у якій 2 важливі країни — Корея та Тайвань — залишилися поза межами оборонних рубежів, які Америка мала намір утримувати. Підштовхувана цим, а також виведенням американських військ із півострова роком раніше, КНДР напала на Південну Корею, що змусило США змінити курс і втягнуло їх у війну на 3 роки — не для перемоги Сеула, а для відведення загрози від оборонних рубежів в Азії. Проблема entrapment прийшла, звідки не чекали.Малі держави існують в іншій реальності. Тож на хвилі націоналізму та з американською підтримкою президент Лі Син Ман рішуче налаштувався на обʼєднання Кореї. Навіть попри тиск Вашингтона після початку мирних перемовин у липні 1951-го, він до кінця тримався цієї лінії і навіть зривав переговори: 1953 року він звільнив 27000 північнокорейських бранців, налаштованих проти тоталітарного режиму КНДР, усупереч позиції всіх інших сторін. Від цього був у шоці сам Черчилль (“shocked and grieved”).Що в тій ситуації зробив президент Дуайт Ейзенхаеуер, який прийшов до влади, обіцяючи закінчити сутичку? Парадоксально, він вирішив узяти на себе зобовʼязання захищати Південну Корею — і зробив це з тих же мотивів, якими керується нинішня американська адміністрація: закінчити війну. Так вдалося досягти згоди Лі Син Мана на Пханмунджомське перемирʼя.І тієї ж миті проблема entrapment постала перед США вдруге: як прописати безпекові гарантії так, щоб заспокоїти партнера, стримати ворога і не дати союзнику забагато впевненості в підтримці, щоб уникнути нової війни? Теорія дає 2 інструменти — treaty precision (чіткі положення договору про оборону) і conditionality (конкретні умови, за яких оборонна гарантія починає діяти). Статті 2 і 3 Договору про взаємооборону між США і Республікою Корея відобразили ці теоретичні твердження: Америка зобовʼязалася захищати тільки територію під контролем Південної Кореї і тільки в разі нападу на неї; до того ж надання допомоги не стало автоматичним, а вирішувалося на консультаціях. Умови для «молодшого» партнера, звісно, не ідеальні. Проте мир на Корейському півострові триває вже 72 роки. У нашому випадку безпекові домовленості зі США відіграють не меншу, якщо не головну, роль. Проте тут криється ще одна річ, яку нам потрібно усвідомити: умови гарантій не будуть «залізними» та змінюватимуться з часом — і не завжди в кращий бік. Сеул повернув собі оперативний контроль над власною армією в мирний час тільки в 1994 році; питання контролю у воєнний час досі невирішене і є однією з цілей чинного президента Лі Чже Мьона.З такими ж або й складнішими проблемами стикнемося й ми. Для їхнього вирішення знадобляться кропіткі зусилля, а подекуди — і незручні поступки. Але нічого неможливого тут немає, навіть у наших умовах. Потрібно тільки трохи дипломатичного вміння, політичного чуття й обізнаності в теорії.